style="font-size:15px;"> – Фрагменти ворожої матерії… оформлені, як людиноподібні істоти. Приблизно так. Там, де вони сидять, – у чужому просторі, який ми для простоти називаємо Темний Світ, – недостатньо ресурсів, вони лізуть до нас, ну, як кліщі в лісі – на тепло, на світло.
Я збагнула, що розтираю скроню, те саме місце, де бачила в Насті примарне «татуювання»:
– Моя сусідка в гуртожитку…
– Жертва, – авторитетно кивнула Ліза.
– Що з нею буде?
Гриша й Ліза перезирнулися.
– Вона жива, – сказала Ліза з певним сумнівом у голосі.
– А що, могла вмерти?!
– Різні бувають Тіні, – сказала Ліза й підібгала губи. – Деякі висмоктують життя… Деякі відбирають час…
– А ця конкретна?
Вони не поспішали відповідати.
– Про що парилася твоя сусідка? – запитав після паузи Гриша. – Ну… що її хвилювало в той вечір?
– Проблеми з хлопцем. Вона його чекала, він не прийшов, вона образилася…
– Ти не пам’ятаєш, Тінь при цьому щось пила чи їла?
– Не… Чекай, пиво! Вона пила пиво з пляшки, як шпана під парканом!
– Випила до дна чи щось лишилося?
Я згадала пляшку, що пролетіла повз мою голову, дзенькіт скла й хрускіт під ногами.
– Усе випила.
– Не пощастило твоїй сусідці, – сказала Ліза.
– У сенсі?
Вони знов помовчали. Перезирнулися. У мене заболіло серце.
– Любов, – сказала Ліза. – Тінь висмоктала з твоєї сусідки її любов, і ми не встигли перервати транзакцію.
Гриша потягся, хруснув суглобами:
– Так, дівчата, я спати. Нічку чесно відчергував…
– Що з нею тепер буде? – я не давала Лізі відвести очі.
– Нічого. Так і житиме.
– А… її хлопець…
Ліза втомлено махнула рукою – усе, мовляв, нема про що говорити.
– І вона більше ніколи не закохається?!
– Не знаю, – Ліза встала, збираючи сміття зі стола. – Може, коли-небудь. Але та любов, що в неї була, – її Тінь зжерла до крапельки.
– І ми так просто її відпустили?! – я теж підвелася.
– А що було з нею робити? – дуже сумно запитав Гриша. – Судити? Штрафувати? Осиковий кілок вбивати? Це не допоможе – це тобі не вампіри, це абсолютно безсмертні в нашому світі тварини, їх – тільки на вихід, тільки в портал…
Я потяглась до амулета на шиї. Торкнулась і відсмикнула руку:
– Якби я не чухалася так довго… Не бігала туди-сюди, не рилася б в урні…
– Ти куди? – з підозрою запитала Ліза.
Перш ніж дзвонити, я вийшла в коридор і причинила за собою двері кухні.
– Лебедєва, мені ніколи, – сказала Настя. – Я на пари.
– Як ти почуваєшся?
– Прекрасно! Прямо камінь
