+ Лорімером, я ще зароблю статки». Джордж Горас Лорімер, випускник Єльського університету, головний редактор «Сатердей івнінґ пост» у 1899—1936 роках, платив Фіцджеральдові добрі гонорари – справді статки як на молодого письменника. У 1929-му вони дійшли до 4000 доларів за оповідання, нині це еквівалент понад 55 000 доларів. Однак Фіцджеральд, скутий золотими ланцюгами й роздратований, сказав Генрі Луїсові Менкену в 1925 році, зразу ж після того, як опублікували «Великого Ґетсбі»:
«Моя халтура для “Посту” дедалі гіршає – мірою того, як у ній дедалі менше запалу… дивна річ, що весь запал вкладено в моєму першому халтурному опусі. Я гадав, що “Прибережний пірат” десь такий добрий, як “Благословення”. Насправді я ніколи й нічого не “зображав спрощено”, аж поки не стався провал “Тюхтія”, завдяки чому стало можливо написати цю книжку [“Великого Ґетсбі”]. Я б уже віддавна спрощував, якби це було вигідно… безуспішно випробував такий спосіб у кіносценаріях. Здається, люди ніяк не втямлять, що для розумної людини чи не найважче у світі – це спрощувати».
Цього ж року він висловився грубіше й коротше Максвеллові Перкінзу, редакторові видавництва «Скрібнер»: «Що більше я беру за свою халтуру, то важче мені примусити себе писати».
Фіцджеральд завжди вважав себе романістом, хоча й був чудовим майстром короткої прози, не те що скромнішого літературного жанру, ніж роман, – просто стислішого. Оповідання письменника, улюблені й відомі, були неперевершені, але вони часто слугували йому випробувальним майданчиком, місцем начерків, початковим простором для ідей та образів, персонажів та місцин, і елементи всього цього потрапляли в наступний роман. У розділі «Перелік опублікованих творів» гросбуха його життя та творчості, що його Фіцджеральд вів до 1938 року, чимало оповідань позначено як «пограбовані й надовго забуті». Процес «грабування» можна легко розпізнати по відривних газетних аркушиках і журнальних публікаціях Фіцджеральдових оповідань, у яких автор відмітив, переглянув та відредагував уривки, що пізніше з’явились у «Прекрасних і приречених», «Великому Ґетсбі» та «Ночі лагідній».
В оповіданнях із цієї збірки, більшість яких написано в середині та наприкінці тридцятих років, є рядки, які впізнає той, хто прочитав робочі документи письменника (опубліковані 1978 року під назвою «Записники Ф. Скотта Фіцджеральда») та «Кохання останнього магната» – його останній роман, якого не дала закінчити смерть.
«Чи вдасться заробити на писанні для кіно? Ви продаєте сценарії?»
Переваги та перспективи Голлівуду, можливість писати кіносценарії манили Фіцджеральда ще на початку його літературної діяльності. У вересні 1915 року, коли він був другокурсником у Принстонському університеті, газета «Дейлі принстоніан» помістила рекламне оголошення такого змісту: «Спеціальне повідомлення студентам, які провалили іспити. Робота в кіностудії
