видати за герцога одну зі своїх семи незаміжніх доньок і для цього дала щонайменше три розкішні обіди, і, як не дивно, окрім самого містера Отіса. Попри всю свою прихильність до молодого герцога, він з теоретичних міркувань плекав відразу до титулів і, за його власним виразом, «мав деякі побоювання, що властива аристократії любов до розваг чинитиме згубний вплив на одвічні принципи республіканської простоти». Проте дуже скоро від його побоювань не лишилося й сліду, і я гадаю, що коли він вів свою доньку по сходах олтаря в церкві Святого Георгія на Ганновер-сквер, у всій Англії більш ніхто так не пишався собою.
По завершенні медового місяця герцог і герцогиня повернулися до замку Кентервіль і наступного дня по обіді пішли на маленький самотній цвинтар біля соснового лісу. Спочатку вони ніяк не могли вирішити, яку ж епітафію написати на надгробному камені сера Симона, і зрештою дійшли згоди, що слід просто вибити там його ініціали та вірші, написані на вікні бібліотеки. Герцогиня принесла з собою чудові троянди і прибрала ними могилу. Трохи постоявши, вони увійшли до зруйнованої каплички, що лишилася від стародавнього абатства. Герцогиня присіла на повалену колону, а її чоловік, запаливши сигарету, сів поруч і дивився в її ясні очі. Раптом він кинув сигарету, взяв дружину за руку й мовив:
– Вірджиніє, у жінки не повинно бути секретів від чоловіка.
– Сесіле, любий, у мене й немає від тебе секретів.
– Ні, є, – заперечив він з посмішкою. – Ти ніколи не розповідала мені, що сталося, коли ви замкнулися удвох з привидом.
– Я нікому цього не розповідала, Сесіле, – серйозно відповіла Вірджинія.
– Я знаю, але ж мені ти могла б сказати.
– Будь ласка, не розпитуй мене, Сесіле, я не можу тобі цього сказати. Бідний сер Симон! Я стільким йому завдячую! Авжеж, не смійся, Сесіле, це справді так. Він допоміг мені зрозуміти, що таке Життя, і що значить Смерть, і чому Любов сильніша, ніж Життя і Смерть.
Герцог підвівся і ніжно поцілував дружину.
– Можеш тримати це в таємниці, поки я володію твоїм серцем, – прошепотів він.
– Ти завжди ним володів, Сесіле.
– Але ж ти колись розкажеш усе нашим дітям, правда? Вірджинія зашарілася.
Щасливий принц
Високо над містом, на високій колоні, стояла статуя Щасливого Принца. Він був з голови до ніг усипаний тонкими золотими листками, очі мав із яскравих блакитних сапфірів, а на руків’ї його меча горів великий червоний рубін.
І всім було любо дивитись на Щасливого Принца.
– Він гарний, як флюгер, – зауважив один з міських Радників, що мріяв зажити славу людини з вишуканим смаком. – Але не такий корисний, – додав він одразу ж, побоюючись, що його назвуть непрактичним, а це був би наклеп.
– Ну чому ти не можеш бути таким, як Щасливий Принц? – дорікнула мати малому хлопцеві, що вередував,
