по мене… тільки я з ними не піду… О, вони вже тут! Не руште мене… Не руште! Геть руки – вони холодні! Пустіть… Ох, облиште мене, сердешного!
Потім він порачкував по хатині, та все благає мерців, щоб вони його не чіпали; а тоді загорнувся в ковдру, заліз під стіл й усе благає, а нарешті як заплаче! Навіть крізь ковдру було чути.
Але за хвилину він викотився з-під столу, зірвався на ноги, мов навіжений, побачив мене і ну за мною ганятися. Він бігав за мною по всій хатині зі складаним ножем, узивав мене Ангелом Смерті, кричав, що вб’є мене і тоді я вже більше не прийду по нього. Я благав його отямитись, казав, що це ж я, Гек; а він тільки страшно реготався та все лаявся, репетував і з прокльонами бігав за мною. Повертаючись, щоб викрутитися від батька й проскочити під його простягненою рукою, я мало не наткнувся на ніж; він ухопив мене ззаду за куртку, і я вже думав, що мені капець, але пощастило вискочити з куртки – тим і врятувався. Скоро він зовсім розкис, сів долі, притулившися спиною до дверей, і сказав, що відпочине яку хвилинку, а потім заріже мене. Підклавши ножа під себе, він додав, що поспить спочатку, набереться сили, а тоді, мовляв, подивиться, чия візьме.
Він і справді скоро задрімав. Тоді я взяв стільця з продушеним сидінням, тихесенько виліз на нього, щоб не було чути, і зняв зі стіни рушницю. Я засунув у неї шомпол, щоб перевірити, чи вона заряджена, потім поклав рушницю на барилко з ріпою, націлився в батька і за барилком став дожидатися, коли він прокинеться. Ох, як же повільно та нудно минав той час!
Розділ VII
– Уставай! Що це ти собі надумав?
Я розплющив очі й оглянувся довкола – все намагався зрозуміти, де я. Сонце вже зійшло – виходить, я таки довго спав. Наді мною стояв батько; обличчя в нього було похмуре, опухле. Він спитав:
– Що це ти надумав з рушницею?
Я збагнув: він анічогісінько не пам’ятає з того, що витворяв уночі, й відповів:
– Хтось добивався до нас у двері, треба ж було чимось оборонятися.
– А чом же ти мене не збудив?
– Та я пробував, але нічого не вийшло; не зміг вас розштовхати.
– Ну гаразд! Нічого тут стовбичити без діла та теревені розводити! Біжи-но краще на річку та оглянь гачки, чи не впіймалася, бува, яка рибинка на сніданок. Я за хвилину повернуся.
Він одімкнув двері, і я побіг до річки. За водою пливли різні цурупалки, гілля, шматки луб’я – видно, вода в річці почала прибувати. Ото розкошував би я зараз, якби жив у місті! Під час червневої поводі мені завжди здорово щастило; бо ж, тільки-но вода підіймалася, по річці завжди пливли колоди, шматки плотів – іноді по дванадцять колод разом; тільки й діла, що виловлювати їх з води та продавати на дров’яні склади та на тартак.
Я йшов берегом, стежачи одним оком, чи не йде батько, а другим поглядаючи на річку, – чи не перепаде, бува, чого годящого. Коли це раптом бачу, пливе човен, і то який! – футів тринадцять-чотирнадцять
