якось загальмовано. Із емоційного єства насувався якийсь зміїний клубок, що застряг у горлі.
Із клініки я вийшов, хитаючись. Уже не я його, а він мене вів на повідку. Я оглядався довкруж здивовано – світ неначе той самий, але вже на іншій планеті болю і безсилля, яке паралізуючим лезом розпанахувало моє єство. Терпке оніміння сковувало кінцівки, неначе вичавлюючи із живого тіла саму субстанцію життя.
Тоді, на порозі клініки, на осонні, я вперше заплакав. Не стидаючись і захлинаючись. Я ридав божевільно і конвульсивно. Довго і голосно. Можливо, вперше після похорону батька й матері. І так безвладно, захлинаючись, як плачуть лише у дитинстві. Я просто втопився у власних сльозах, які із першої краплини примножувалися в океан, з дна якого я не міг виплисти. Сльози залили матеріальну дійсність, котра, як недосяжний берег, зникала на видноколі.
Від мене сторонилися здивовані люди, що пливли сюди-туди зі своїми улюбленцями, боязно оглядаючись на ридаючого чоловіка.
Із цієї миті мені судилося виплакати океан сліз. Може, даєш волю сльозам десь там у дитинстві, коли маленькі ще зовсім беззахисні люди не обростають оборонною крицею й оголеними душами вловлюють щонайменший біль, який топлять потоки прозорої крові, що виливаються із першоджерел людської душевної наготи.
А відтак, виростаючи, замулюємо ці криниці огрублими від отриманих синців берегами, бо дорослі не плачуть. Дорослим плакати не личить. Ліпше личить довести до ридань іншого, ніж самому скривитися. Дорослі черствіють, і це входить у норму. Плаксивість – це така слабкість. Не дай Боже, щоб хтось побачив, як ти зламався. Треба триматися у своїй грубій збруї впокореного життям скакуна. І особливо – коли йдеться про сильну половину. Коли людський самець вбиває, мордує, тоді він лицар, а коли плаче… Слабак.
Ми, як завше після візиту у клініку, повернулися в машину. Щоб далі їхати за місто. Але я не міг зрушити з місця. Бо як бути за кермом, коли весь світ перед тобою втопився у твоїх сльозах.
Я сидів, впершись головою у кермо, завмерши, неначе все ще сподіваючись, що зараз вибіжить рятівна наша дорога Ірина Олександрівна і своїм найлагіднішим у світі голосом скаже, що усе не так, що вкралася прикра помилка, що все є так само, як було.
Але вона не вибігала. І двері клініки, за якими ми щойно отримали смертний вирок, були зачинені для нас, як врата раю, до якого нам немає вороття.
Очевидно, є якийсь у тобі всередині резервуар, який вичерпується і потребує часу, щоб знову наповнитись. Тому ми не можемо плакати без упину. Потрібна пауза, щоб вилиті назовні запаси рідкого болю знову наповнилися по вінця. Від плачу ми не слабнемо. Чи, навпаки, виснажуємося так, що доходимо до такого ступеня отупіння, що вже не чуємо болю.
Окрім тупого ескулапа і його допотопного ультразвуку був ще він. Сам мій дорогий Ханни, який ані рухом, ані поглядом, ані звуком не подавав жодних ознак тривоги. Не міг я знати, що таким спокійним і просто немислимо безтурботним він буде до кінця.
Ми
