питання стосуються походження назви словени. Схоже, вона не була «органічним етнонімом». Ця назва, радше, вказувала на те, що словени – це пришле слов’янське населення, яке опинилося в регіоні, де проживали угро-фіни93. Їм важливо було вказати на свою слов’янську ідентичність. А що така існувала, свідчить «Повість минулих літ», де багато говориться про слов’ян, їхній етногенез94.
Принагідно варто вказати, що, окрім ільменських слов’ян, існує ще два слов’янські етноси з подібними назвами – словени та словаки. Щодо перших, то вони опинилися далеко на Заході в оточенні германського й романського населення. Тому слов’янська ідентифікація стала для них важливим чинником етнічного самозбереження. Приблизно те саме можна сказати про слов’янське населення Центральної Європи, яке підкорили угорці. Певна його частина, чинячи опір мадяризації, ідентифікувала себе як словаків.
Під чуддю давньоруські літописці переважно розуміли прибалтійсько-фінські етноси, які проживали в районі Фінської затоки95. Поширеною є думка, що це були предки естонців96. Їх намагався підпорядкувати Ярослав Мудрий, про що буде вестися мова далі. Варто говорити про відносно високий рівень інтегрованості чуді в руське суспільство. Михайло Брайчевський відзначав, що «власні імена з коренем «чуд» мали велике поширення на Русі». «Так, в Києві, – писав цей історик, – відомий боярин Чудин мав свій двір на території київського Кремля (город Володимира). Цей боярин і його брат Туки відігравали помітну роль в суспільному житті Русі ХІ ст. Зокрема, Чудин був одним з укладачів так званої «Правди Ярославичів» – юридичного кодексу другої половини ХІ ст. Відомі топоніми з цим же коренем (Чудинцева вулиця і Чудинцева брама в Новгороді, село Чудин на Житомирщині, село Чуднів – там же, село Чудинівці – на Вінничині і т. п.). Все це свідчить, що вихідці з чуді відігравали певну роль в історії Русі не тільки на північно-західній її околиці, а на корінних руських землях»97.
Весь – це також фінське плем’я, що проживало на схід від Фінської затоки – у районі т. зв. Міжозер’я (озера – Нево, Онега та Біле). Власне, на цих теренах знаходилася Стара Ладога. Вважається, що весь дала початок таким етносам, як вепси й частково карели98.
Отже, незважаючи на міфічність літописної оповіді про «закликання варягів», маємо в ній відносно адекватне відображення ситуації, яка існувала на теренах, котрі пізніше почали вважатися Північною Руссю. Тут живе фінське й слов’янське населення. Але воно «закликає» до себе правити варягів. «Північна Русь» ніби була конгломератом трьох етнічних груп – варягів, які стали правлячою елітою, фінського й слов’янського населення.
«Суспільства Балтійського регіону… – писав Омелян Пріцак, маючи на увазі, зокрема, протодержавні утворення, що виникли на схід від Фінської затоки, – звичайно ж не національної культури в сучасному розумінні. Дани, фризи й руси були поліетнічною, багатомовною, безтериторіальною
Літопис руський. – С. 2—3.
