в Стокгольмі було винайнято надовго наперед, і Еріка могла сидіти тут, у будинку батьків у Ф’єлльбацці, і писати. Будинок стояв на околиці Селвіка, де було спокійно та мирно.
Еріка вмостилася на веранді й дивилася на шхери[1]. Краєвид ніколи не переставав захоплювати її. Кожна пора року була новою разючою сценою, та цей день був сповнений сліпучого сонця, що кидало каскади відблисків на кригу, яка товстою кіркою покрила воду. Її батько дуже любив такі дні.
Горло перехопило, повітря в кімнаті, здавалося, стало задушливим, і дихати було важко. Вона вирішила прогулятися. Термометр показував мінус п’ятнадцять градусів, і Еріка тепло вдягнулася. Щойно вийшла за поріг, усе одно змерзла, але ця прогулянка її одразу ж зігріла.
На вулиці було тихо. Навкруги нікого. Усе, що вона чула, – це своє дихання. Контраст із літніми місяцями був величезний. Тоді громада кипіла життям. Еріка воліла триматися подалі від Ф’єлльбакки в літні місяці. Навіть знаючи, що містечко виживало завдяки туризму, вона все одно не могла позбутися відчуття, ніби щоліта туристи, немов величезна сарана, вторгалися не на свою територію. Немов багатоголовий монстр, який повільно з року в рік поглинав старе рибальське селище, скуповуючи близькі до води будиночки та дев’ять місяців на рік створюючи суспільство-примару.
Риба прогодовувала Ф’єлльбакку вже сотні років. Убога природа та постійна боротьба за виживання, коли все залежало від того, чи буде оселедець водитися, чи ні, виплекала суворе й витривале населення. «Відколи Ф’єлльбакка стала мальовничою й почала приваблювати туристів із товстими гаманцями, риба втратила значення як джерело прибутку», – подумала Еріка, спостерігаючи, як із кожним роком містечко старішає. Молодь переїжджала в інші міста, а старі мріяли про давно минулі часи. Еріка була однією з багатьох, хто вирішив переїхати.
Жінка набрала ще більшої швидкості й повернула ліворуч до пагорба, на якому височіла школа Гокебакен. Коли вона наблизилася до його вершини, то почула, як Ейлерт Берґ щось кричав, але не могла розібрати слів. Він махав руками й рухався до неї.
– Вона мертва.
Ейлерт важко дихав, і з короткими видихами свист виривався з його грудей.
– Заспокойся, Ейлерте. Що трапилося?
– Вона лежить мертва он там.
Він указав на великий світло-блакитний дерев’яний будинок далеко за вершиною пагорба й заразом розгублено подивився на неї.
Минула мить, перш ніж Еріка втямила, що він сказав. Слова застрягли в її горлі, і вона побігла відчиняти ворота, що затято опиралися, і швидко наблизилася до вхідних дверей. Ейлерт залишив їх відчиненими, і Еріка обережно переступила поріг, не знаючи, що там на неї чекає. Чомусь не наважувалася запитати.
Ейлерт обережно ступав за нею й мовчки вказував на ванну на першому поверсі. Еріка не поспішала: вона озирнулася та запитливо
Шхери – невеликі скелясті острови біля розчленованих берегів морів та озер, а також прибережні морські райони з такими островами, скелями. (
