на пана Володийовськогo, на панів Скшетуських і на хоругви, що стоять на Підляшші.
– З провіантом важко, – розповідав пан Бутрим, – бо маєтки князя гетьмана вщент уже розібрали, ні людині, ні коневі навіть на зуб у них нічого не знайти, а що є шляхта, то вона убога, по закутках, як у нас у Жемайтії, сидить. Тож вирішили полковники, щоб по сто коней розділитися, і за милю або дві один від одного стояти. Але як прийде зима, не знаю, що буде.
Пан Анджей, котрий слухав досі терпляче, поки про нього була мова, заворушився тепер і вже рота було відкрив, щоб зі свого темного кута сказати: «То вас гетьман таких поділених поодинці рукою повибирає, як раків зі сака».
Але в цю мить двері відчинилися і в них постав Сорока, котрого пан Кміциц послав, аби коней у дорогу приготували. Світло з грубки падало на відверто суворе обличчя вахмістра. Юзва Бутрим глянув на нього, дивився довгу хвилину, після цього звернувся до пана Рендзянa:
– Чи це вашої вельможності чоловік?.. Я його звідкілясь знаю!
– Ні, – заперечив пан Рендзян, – це шляхта, яка з кіньми на ярмарок їде.
– А куди ви їдете? – спитав Юзва.
– В Суботу, – пояснив старий Кемлич.
– А де це?
– Біля П’ятниці.
Юзва також, як раніше пан Кміциц, визнав невчасним жартом цю відповідь і насупив брови:
– Відповідайте, коли питають!
– Яким правом питаєте?
– Можу вам його довести: бо мене на роз’їзд послали, щоб роздивився, чи немає підозрілих людей в околиці. І бачиться мені, що є, якщо не хочуть сказати, куди їдуть!
Пан Анджей, остерігаючись, щоб якась сварка з цієї балачки не виникла, промовив, не висуваючись із темного закутка:
– Не сердіться, пане жовніре, бо П’ятниця і Субота такі ж міста, як і інші, в яких на осінніх ярмарках коней продають. Якщо не вірите, то пана старосту спитайте, він мусить про це знати.
– Справді! – підтвердив пан Рендзян.
На це пан Бутрим зауважив:
– Якщо так, то це зовсім інша річ. Але навіщо вам у ці міста їхати? Ви можете і в Щучинi коней збути, бо нам їх дуже бракує, а ті, що ми в Пільвішкaх захопили, ні до чого не придатні, бо всі заїжджені.
– Кожен їде туди, де йому краще, а ми свою дорогу знаємо, – відповів пан Кміциц.
– Не знаю, де вам краще, але нам не краще, щоб шведам коней приводити і з язиком до них їздити.
– Дивно мені все це, – зауважив орендар із Вонсоші. – Ці люди на шведів намовляють, а тим часом дуже вже їм кортить до них потрапити.
Тут він звернувся до пана Анджея:
– І ви також не дуже-то схожі на конюха, бо і коштовний перстень на руці я зауважив, якого б жоден пан не посоромився.
– Якщо він вам так приглянувся, можете його в мене відкупити, бо я два орти7 за нього в Ленґу заплатив, – запропонував пан Кміциц.
– Два
