на вигляд статуї рицарів, які лежать зі згорненими на грудях руками на кам’яних саркофагах у ґотичних церквах, – шепоче Фрізландер, показуючи поглядом на шляхтича.
Нарешті панич уриває мовчанку.
– Е-е, гм… – копіює він голос господаря. – Те, те, оце гості… одразу видно!
Зала вибухає оглушливим реготом, аж келихи дзеленчать, а голота хапається за животи. У стіну летить пляшка й розбивається на друзки.
– Його світлість князь Феррі Атенштедт, – благоговійним шепотом пояснює нам огрядний шинкар.
Князь простягає поліціянтові візитівку. Бідолаха бере її, віддає честь і клацає підборами.
Знову западає тиша; юрма, затамувавши подих, чекає, що ж буде далі.
– Пані й панове, – промовляє знову панич, – яких ви тут бачите… е-е… мої любі гості! – його світлість недбалим порухом руки показує на збіговисько. – Може, бажаєте, пане комісаре, е-е, аби вас відрекомендувати?
Комісар з вимушеною усмішкою заперечує, щось белькоче збентежено, мовляв, «на жаль, виконання службових обов’язків». І, нарешті опанувавши себе, додає:
– Бачу, тут усе відбувається в рамках пристойності… Це пробуджує до життя драгунського ротмістра, він поспішає в глибину сцени до дамського капелюшка зі страусовим пір’ям і вже наступної миті під схвальний гамір молодої шляхти стягає звідти за руку на середину зали Розіну.
Вона хитається, п’яна, очі заплющені. Крислатий вишуканий капелюшок з’їхав набік, на ній лише рожеві панчохи й чоловічий фрак на голе тіло.
Подано знак: музика зривається, немов з прив’язі дикий кінь. «Рі-ті-тіт! Рі-ті-тіт!» …і заглушує, змиває гортанний крик, який виривається з горлянки глухонімого Яромира, коли він побачив Розіну.
Ми вже збираємося йти.
Цвак кличе кельнерку.
Загальний гамір притлумлює його слова.
Ротмістр тримає за руку напівголу Розіну, поволі кружляє з нею в танці.
Юрма шанобливо розступається.
Потім з лав долинає шепіт: «Лойзичек, Лойзичек!» Гості видовжують шиї. До пари, яка танцює, приєднується інша, ще дивніша. Жіночої зовнішності юнак у рожевому трико, з довгим білявим волоссям до пліч, з нафарбованими устами й нарум’яненими, як у повії, щоками, кокетливо пускаючи очима бісики, пригортається до грудей князя Атенштедта.
Солодкавим вальсом пучнявіє арфа.
Нездоланна відраза до життя стискає мені горло.
Мій перестрашений погляд шукає дверей: там, відвернувшись від зали, стоїть комісар і про щось жваво шепочеться з жандармом, той саме запихає до кишені якусь річ. Судячи з брязкання, певно кайданки.
Обидва не спускають з ока рябого Лойзу; якоїсь миті той, здавалось, хотів заховатися, але потім, заціпенівши, з побілілим і спотвореним від жаху обличчям, стоїть мов укопаний.
Одна картина зринає у моїй пам’яті і миттю згасає, картина, яку я бачив годину тому: Прокоп нахиляється, прислухаючись, над решіткою стічної канави, а звідти долинає пронизливий передсмертний крик.
