цвітом.
Маруся тішилась тим усім, мов дитина. З розкішшю витягала свої милі рученята, нахилялася й повними жменями зривала сі дивні райські цвіти.
Помалу ми минули сі чарівні місця і виплили на повне море. Заблестів яркий блакит морських хвиль, залопотіли білими крилами стада мев. Довкруги ясність, наче впливаємо в само царство сонця.
В німім захваті вона притулилась до мене і склонила свою головку на моє плече. Ручкою притискала болюче зі зворушення серце.
В цей мент проти нас виринає якийсь довгий коровід й лине просто по бурливих хвилях. Золотисті ризи священиків, червоні хоругви міняться в променях сонця. Напереді хлопчина з хрестом в руках, ледве-ледве ступає по високих хвилях, що розсипаються під його дрібними ніжками, наче купи срібно-синього, як пух мілкого пісочку.
Коли минають нас, очі всіх звертаються на Марусю, всі клонять низько голови перед нею. Всі хрестяться побожно – потім линуть далі і зникають.
В сій хвилі, ми обі враз з нашим кораблем починаємо несподівано летіти геть в бездонну глубінь. Заворот голови огортає мене, і я трачу свідомість.
Коли опісля виринаю знову з кораблем наверх – не бачу навкруги ні живого духа. Я сама!..
Мертва тишина приспала море, ніщо не ворухнеться, а я кидаюсь на всі сторони, мов божевільна, шукаю, кличу – даремно! Її нема!..
Тоді несподівана гадка, мов блискавка, прошибає мій ум: се був маєстат смерти! Я вже не побачу її – вона пропала!..
Зі стогоном розпуки збудилась я зі страшного сну, ціла облита зимним потом, із завмираючим з тривоги серцем. Я довго не могла отямитися. Аж палкі обійми Марусі, що тривожно припала до моїх грудей, вспіли розігріти майже завмираючу кров.
Чи й тепер приснивбися мені подібний страшний, неймовірний сон?..
Але де я була? Чи та країна, повна сонця, тепла, пересичена смерековим запахом була лише сном?! Чи отсе я лише в сні блукала по далекій чужині, – блукала, мов божевільна, по тихім кладовищу, шукаючи серед вічної зелені її свіжої могили?! Ні!.. ні!.. Се хіба сон!.. Бо инакше – як те все перенести?!
Так! се хіба снилось… Я вже небавом доїду додому, Марусенька, мабуть, спатиме спокійно в своїй кімнатці; я піду, зложу поцілунок на її погіднім чоленьку, її рученята обів’ють мою шию – а я, може, заплачу – а зі сльозами сплине той важкий камінь, що давить мої змучені груди…
От вже і хата! Але чого тут так темно? Хіба ж ніхто не дожидає мене?
Чому мені так лячно?.. Чому я так боюся переступити поріг?.. Як ми так скоро доїхали!.. Коли б була ще хоч хвилина непевности – хоч одробина надїї…
Він так сильно стукає у те вікно!.. Тихше!.. тихше! Змилосердися!.. Нарешті!
– Се ти, Оленко? Чому у вас так пусто, темно?
– Пан звечера вийшли, а я сама.
Кров перестає в мені кружити. Деревіючі уста ледве повторяють:
– Сама?..
– Сама!..
Усе нагло закружляло
