тут він промовляв до бунтівників.
Таке-то…
А тепер у парку було тихо і глухо. Доріжки заростали травою, дерева порохнявіли і валилися, ставок заростав ряскою і шуваром.
«Цей двір засуджений на запустіння, – пригадав собі слова свого нічного провідника по салях. – Бо єсть невидима книга, в котрій списують добрі і злі учинки, і мусить бути рука, котра зведе колись усі порахунки в тій книзі».
Обійшов кругом великий, старий сад, а як вернув, ліжко його було вже постелене і в їдальні крутився Ксаверій у фраку і в білій краватці.
– Що пан позволять, каву чи гербату?
– Гербату, розуміється, коли наставили самовар.
– Він уже два рази перекипів. Петрусю, принеси його тут! Петрусь приніс самовар, і Ксаверій налив філіжанку пахучого чаю.
– Як вам спалося, Ксаверій?
– Дякую панові, що ласкаві спитати. Погано. А пан?
– І мені не найкраще.
– Такі тепер часи, що чоловік навіть сну спокійного не має. Погані часи! – І зітхнув.
– Що ж вам снилося такого?
Спинився перед кріслом гостя і, закинувши серветку на ліву руку, а правою поправляючи білу краватку, говорив:
– Снилося мені, ніби я пана спроваджував по салях і розказував таке, чого нікому не сказав би. Чимало є такого, про що не годиться казати! Події, як мерці, їм спокій належиться у гробі.
Гість дмухав на гарячий чай.
– А скажіть мені, Ксаверій, кілько літ, як учителька втопилася у ставі?
Ксаверій зробив великі очі.
– Учителька?
– Тая німка, знаєте, що панич хотів романсувати з нею. Ксаверію мало чайник не вилетів з рук.
– Багато, а багато, я ще покоєвим був.
– А чи жиє хто з родичів дівчини, що зарізалася в салоні?
– Тої дівчини? Чи жиє?.. Не знаю, прошу пана, не знаю.
– А бачили ви тую паню, що вночі фротерує паркет?
Ксаверій закашлявся, задріботів ногами і вибіг до другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами:
– Йсусе Христе! Йсусе Христе!
Гість випив снідання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети і подзвонив тим дзвінком, на котрім дзвонар, католик, вирізьбив усю свою нехіть до дисидентів. На порозі появився Ксаверій.
– Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне діло в місті. Поклоніться пану управителеві і скажіть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продає. А тепер пішліть на село і найміть для мене коні до станції.
– Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо і так має виїхати наш повіз по пана управителя. Вишлемо скорше, і пан ним поїдуть, а коні до вечера відпічнуть у заїзднім домі.
– Тим краще. Дякую вам, Ксаверій. Дайте мою валізку візникові, а я піду наперед, заки він повіз приладить, перейдуся.
– Як пан прикажуть.
– Дякую вам за труд. В їдальні під тарелем
