а вийдіть за Миколаєм, де він пішов? – сказала Семениха.
Басараби здригнулися, жаден не рушився з місця. Покаменіли.
– Та вийдіть за Миколаєм, кажу… Де він пішов?
Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.
– Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику…
Михайло Яцків
5.10.1873 р., с. Лесівка на Станиславівщині – 9.12.1961 р., Львів.
Вчився у гімназіях Станіслава (1886—1890) та Бережан (1891—1896). Працював актором мандрівного театру, а з 1897 р. – службовцем страхово-кредитного товариства у Львові. У 1914 р. був мобілізований до австрійської армії. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором газети «Рідний край», фінансованої польським урядом. Галичани, які не змирилися з приєднанням Галичини до Польщі, влаштували йому бойкот, і з тих пір він аж до приходу більшовиків не видав жодної книжки.
У 1939 р. став членом Спілки письменників України, працював у Львівському відділі народної освіти, а з 1940 р. – у Бібліотеці АН УРСР.
Після виходу в світ першої збірки оповідань «В царстві Сатани» (1900) став, за висловом Лесі Українки, «наймоднішим» з молодих белетристів у Галичині. З 1907 р. належав до літературного угруповання «Молода муза», видав понад десять збірок оповідань та кілька повістей.
Де правда?
В містечку Свинське Путо, на малій пошті, сидів почмейстер Мартин Гро бман. Похилився над ранішньою посилкою, крізь кватирку в дверях видко було лису голову, а впоперек неї жмуть прилизаного волосся. Бив печатки на листах, картках і ґазетах, гуртував по громадах та записував до протоколу і денного наказу. На кінці кожної сторони в «Указі» клав свій підпис і закручував хвіст навідліт.
Два малі вікна по правій руці старого були втворені, крізь заржавілі ґрати плив голубий ранок, мак і соняшник в городці вмивалися росою, свіжий запах скоботав Гро бмана в носі.
Двері втворилися несміливо зі скрипом, до кімнати ввійшла стара, дихавична мужичка, виповіла сухим півголосом: «Слава Йсу», обтерла ніс і вважала, аби станути не близько дерев’яних штахеток і не перед самими дверми, а трохи набоці, в куті.
Почмейстер порпався в жмутках папір’я.
«От яка то у панів поведенція, – думала баба. – Скажи: слава Йсу – ніхто тобі не відповість, сідати не просить… Не так, як у хрестінина».
В цісарсько-королівській тишині чути було шелест паперу, дихавичний віддих, деколи обтирання носа і старече, здавлене зітхання. Баба кліпала сльозавими очима і водила ними по поштовій канцелярії. Штахетки перегороди нагадували їй шинквас, шафа з поличками під стіною – аптеку. На бічній стіні висів старий годинник. Маятник ходив старечим рухом і тиркав заржавілим голосом. На однім ланцюжку висіла чорна вага, на другім дві залізні шріби і мутерка21 від воза. Ближче були прибиті в чотирьох рогах рекламові карти торгівлі насіння та купелевих заведень.
