очі…
Якась сумна втома світилась у них, в тих очах. Там була і ласка божества, і прохання, там було море сліз, там була загибель. Тисячею ясних, блискучих зорями вогнів, світилися ті надзвичайні очі. Важкою дугою темних брів, стрільчастими, мов блискавка, віями, дивним тоном повік важких, немов з трудом піднятих, вони прорізали темноту й фальш, вони доходили до таємних глибин людського духу… Що там, за ними, за цими чарівними напрочуд сторожами внутрішнього світу? Що бережуть вони ревниво, які скарби ховаються в них? Про що вони, дивні очі, питають? Навіщо вони так безмежно жалібно молять?
– Іда! Іда! – скрикнула панночка.
Студент здригнувся. Йому здавалось, що та краса – то абстракція, безтілесна ідея, перед якою можна впасти на коліна, яку можна кохати до фанатизму, але відчувати її п’ятьма своїми органами чуття, пізнати її – неможливо.
– Хіба ви… ви знаєте її? – спитав він.
– А як же, як же! Та це ж дуже гарна наша знайома. Я давно її знаю, дуже давно… Тепер вона два роки вже як умерла…
Лоріо чомусь не мав і сумніву в тому: звичайно, вона вмерла.
– Мені дуже жаль, що я не була при її смерті… Я не знала, що вона тут умерла, в нашому місті, а то я пішла б до неї, що б там не говорили, як би не дивились на це… Її ж, знаєте, не приймали тут… Вона… негарною стала останніми часами…
Вона… ні, я не хочу нічого казати, нічого… Нехай буде досить уже того, що й так знаходяться охочі паплюжити її пам’ять… А їй було всього вісімнадцять років! Вісімнадцять років, коли вона вмерла…
А яка вона була розумна! Голос, стан, хода… Ні, це така була краса надзвичайна, що не можливо було дивитися байдуже на неї. Коли я побачила її вперше на вечері – я остовпіла, я просто остовпіла! Як зараз стоїть перед очима її чарівна фігура в червоному вбранні, з високим стюартівським коміром…
Як приїхала вона раз до Е…ву, то один фотограф трохи не на колінах молив її, щоб вона дозволила сфотографувати себе Юдіф’ю. О, яка то дивна Юдіф була!..
Вона все хотіла на сцену. Так що ж… Батько – нізащо, нізащо… Не хотів і слухати навіть. І вони, вони, родичі її, винні, що вона зробилась такою… Кажуть, що вона ганьбила батькове ім’я, що вона… А, та не хочу, не хочу я про це нічого говорити. Я певна, що більша половина всього, що про неї говорять, це – заздрощі, зміїні почування підлих душ!
Ну, що ж! Тепер її немає вже між нами… Вона вмирала, а їй було тільки вісімнадцять років… тільки… І як я вірно передчувала! Мені завжди здавалось, що вона рано скінчить життя, що її або уб’ють або вона сама наложить на себе руки… Так і сталось… вона отруїлась… Людська підлота звела її зі світу! Ще ті живуть і довго житимуть, хто словом і ділом приточився до її загибелі, а її немає вже… Пам’ять її потоптано, ім’я звучить тільки на устах нікчемних і підлих людей…
Їй кланялися сотні, їй завидували тисячі, а єдиним, однісіньким свідком її смерти була чужа людина – артист; у нього на руках вона з повної життям красою дитини стала холодним трупом… Кажуть, що після її смерти,
