Юрію, – каже, – милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.
– А чого тобі їсти?
– Чого дай, то дай.
– Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.
От вовк мерщій від святого – трюх-трюх – так біжить! Та до кобили:
– Здорова була, кобило. Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
– Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?
– Вовк! – каже.
– Та брешеш, – собака.
– Їй-богу, – каже, – вовк.
– Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?
– А з голови.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.
– Чи так, то й так, – каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене – аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!»
От він знов потяг до святого Юрія просити їжі.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
– Хіба, – каже святий Юрій, – тобі кобили мало?
Вовк лається:
– Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила…
– Ну, коли так, – каже святий Юрій, – то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
– Здоров, баране.
– Здоров.
– Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що їстимеш мене?
– Вовк, – каже.
– Та брешеш, – собака.
– Ні, їй-богу, – каже, – вовк.
– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
– Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
– Ставаймо, – каже вовк.
От став він якраз над кручею – така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк – беркиць у яр… Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче:
– Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?…
Думав-думав та й пішов знову просить їжі до святого Юрія.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.
Святий Юрій каже:
– Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало – то й твоє, воно нікуди не втече.
Послухав
