чи знаєш ти, поганий чоловіче, що ми, Лісовики, плачемо за кожним зрубаним деревом? З дерев стікає живиця, а з наших очей тече кров. Плаче за своїми зрубаними дітьми-деревами і Лісовий Цар».
Погрозив ще Трохимови і якось відійшов від нього.
Ба, докучали й напастували людей, а найбільше леґінів, зеленоокі Лісні. Причепиться така Лісна до леґіня тай заманить його, заведе в такі лісові нетри, що ніколи із них не вийде. Всього треба «сокотитися і варуватися», як колись так і «сегодни». Сміючись розповідав дальше також Свер-лан, як то він почав заводити своє гірське ґаздівство. Побудував собі хату-колибу з «круглєків», покрив її луб'ям-корою з дерев і, щоб буря не зірвала «даху», привалив камінням-плиттям. Серед колиби розложив ватру, нехай горить і палає. Стало веселіше й відрадніше на душі. Жив спершу тим, що давав ліс.
Перше живе сотворіння, що придбав, була коза. Заміняв її в Кутах за шкуру з вовка. Пізніше теж заміняв за вовчу шкуру телятко, що з нього діждався коровки. І так жилося йому помалу. Так, але ж жити самому без жінки й ґаздувати без ґаздині, нелегко. Звідкіля ж взяти її, ту жінку-ґаздиню? В горах тоді не було багато дівчат і жінок. А найшлася яка, то чоловіки розбивали собі за неї голови. Задумав Трохим піти в Кути, шукати для себе жінки. От і пішов Трохим, шукав і знайшов жінку. Але що з цього? Стариня не хотіла віддати за нього свою дівчину, доню Софійку. Не хотять і чути, щоб їхня Софійка йшла в далекі гори між диких звірів. А все ж таки Трохим мав щастя – не лише йому подобалася Софійка, але й він сам припав до серця Софійці. Договорилися обоє, що Сверлан мусить викрасти Софійку в батьків, і на цьому стало. Та він мусить перед тим ще постарати коня з сідлом. От і постарав коня. Виміняв за шкури з ведмедів.
Одної темної ночі запровадив він коня на умовлене місце, а туди прийшла Софійка з клунком у руках. Узяла для себе дещо з одягу й те що потрібне в ґаздівстві.
«Оце й моє віно» – сказала йому.
Посадив Сверлан Софійку на коня, взяв його за повід і подалися горі Черемошем у Ростоки. Скоро потім обос і повінчалися. Стариня (дєдя і неня), Софійки була спершу дуже лиха на Софійку, а ще більше на Сверлана, але по якомусь часі подобріли. Переказали в Ростоки, щоб обоє «молодєта» прийшли до них в гості. Відвідали «молодєта» стариню, а ці погостивши їх щиро, дали Софійці корову, три овечки та й ще дещо.
На другий рік стариня відвідала Сверланів і зраділи, що їхня Софійка щаслива з Трохимом і добре ґаздують обоє та живуть, як Бог приказав. Софія привела на світ троє дівчат і двох хлопців. Молодший Лукин, це син Мартина і внук діда Трохима.
Щойно тоді, як підросли сини Трохима, збудували велику хату з коленого і тесаного дерева із вікнами і піччю, однак без комина. Побудували і колешні та комори, примножили маржини й іншого добра так, що люди стали називати їх багачами.
Старший син Трохима, Василь, оженившись, осів на дєдєвому ґаздівстві, а молодший Лукин пристав до молодої вдовиці. Старий Трохим
