злегенька ворушаться і шипотять щось з-тиха.
А дід каже:
«Не думай легше, що тут все тихе і спокійне. Ні. Надходить і сюди грізна буря, але праліс не лякається її. Він її любить, бо він змагається з нею. Боротьба, це зкиття. Він протиставить бурі свою силу, а потім радіє перемогою над нею. Прожене бурю геть, а прикличе собі сонце, яке привітає праліс усміхом, теплотою і своїм сяйвом. Привітає, як переможця над бурею, а буря піде потоками і там виллє свою злість».
Запровадив дід Лукина до своєї печери, що була вистелена мохом. Він заборонив в пралісі розкладати ватру. Переночував Лукин, а ранком випровадив його дід із пралісу та сказав Лукинові, щоби він нікому не признавався, що був тут в зачарованім пралісі. Лукин, радіючи, що побачив таке диво і вийшов ціло, приобіцяв сторожеві зачарованого пралісу затримати все побачене в таємниці.
Боже літечко, соняшна днинка, на небі ні хмаринки, полонини й царинки пахощами дихали – лише жити й Бога за його ласки та красу гір хвалити й славити. Легко блукалося Лукинові горами, радістю билося його серце, веселилася душа і цвіла полонинськими чічками. Очима ловив красу гір, ногами ледви дотикав землі, руками бажав обняти ввесь карпатський світ.
Перед вечером знизився з високої полонини над невелике, але глибоке озеро. Там захопила його ніч. Задумав переночувати близько того озера під грубезним буком. Розложив ватру. Вона грітиме й хоронитиме його перед хижим звірем. А звірів тут немало. Треба добре сокотитися від них.
Присмажив собі кусень м'яса, напився води з близького джерельця й уклався спати. Натрудив ноги цілоденним ходом, тож і не диво, що скоро заснув твердим сном. У сні мерехтилося йому ще раз усе те, що бачив у днину. Він же вднину горами жив, уночі ними снив. Такий уже був Лукинко, – вірний син Карпат. Та літня ніч коротенька, нема багато часу на спочинок і сон… До того сталося тут щось таке, чого Лукин не сподівався.
Оце рано-ранесенько, коли сонечко думало щойно вставати зі сну й ще не протерло своїх золотих очей, збудив Лукина якийсь дивний, нелюдський крик. Прокинувся Лукин, встав на ноги й ухопив до рук свою довбню. Крик не втихає. Протирає Лукин заспані очі раз і другий, бачить: два щезники й відьма тягнуть якогось леґіня до озера. Кричить леґінь, кричать щезники, репетує і відьма. Щезники тягнуть леґіня за руки, а відьма тручає його й попихає з-заду. Леґінь не дається, пручається, та в тих троїх більше сили, як у нього одного. Лукин же зразу пізнав ту гірську погань-нехар. Він пізнав би її навіть вночі, а тут уже ранок, виднося. Бачить добре, погань тягне незнайомого леґіня до озера. Ось затягнули його вже над сам беріг озера. А що там? Що?! З озера виринає голова водяника. Він простягає руки по леґіня. От-от, досягне його й затягне в озеро. Щезники, відьма і водяник працюють на одну руку – спільно працюють. Не довго роздумує Лукин. Із довбнею в руках, кількома кроками-скоками вже між товпою. Довбнею по щезниках – гоп, відьму відтручає геть, а леґіня вмить вириває з рук водяника. Слава Богові! – леґінь врятований.
Так, але щезники й відьма кидаються
