сказала.
Він запитав мене ще, о котрій годині я була у полковника. Не розумію, чому його це зацікавило. Потім нараз подивився на годинник, попросив пробачення і на хвилину вийшов до кухні. Повернувся неначе трохи знервований і сказав, що, на жаль, не може мене більше затримувати, бо чекає візиту одного клієнта, про якого зовсім забув. Вигляд він мав нібито трохи роздратований. Може, я даремно сказала йому про ту схожість. Кому ж бо приємно, коли на нього схожий хтось із нижчих верств. Я постаралася пом’якшити це враження і, здається, домоглася свого. Він попрощався зі мною дуже лагідно й попрохав, щоб я завтра йому зателефонувала.
Додому я поверталася у чудовому настрої. Кумедна річ, як часом запам’ятовуються деякі обличчя. Виходячи від Роберта, я здибала на вулиці того типа, що напихався яєчнею у молочній на Жолібожі. Мабуть, я тому так добре його запам’ятала, що безглуздішої фізіономії зроду ще не бачила.
Вдома я переконалася, що Яцекові справді запали в душу мої слова. Уже в передпокої Юзеф повідомив мене, що тітка Магдалена завтра вранці виїжджає до села. Нарешті я позбудуся в домі цієї надокучливої жінки!..
Неділя
Жах, та й годі! Я й досі не можу прийти до тями. Яке щастя, що Яцек нічого не знає! Скільки житиму, не забуду полковникової делікатності. Він справді дуже добрий до мене. Подумати страшно, в чому міг би запідозрити мене Яцек, якби про все дізнався. А в трупарні я мало не зомліла.
Я довідалася про все учора вранці. Коли Яцек пішов з дому, я подзвонила Робертові й почула в трубці зовсім незнайомий голос. Цілком зрозуміло, що я поклала трубку. Одначе коли хвилини за дві знову взяла її, то допевнилася, що телефон ще не роз’єднано. Оскільки я мала нагальну справу до Толі Вощевської, це почало мене дратувати, тим більше, що мені зовсім не хотілося, щоб мій телефон був з’єднаний з Робертовим. Так тривало майже півгодини, і аж тоді я змогла подзвонити Толі. А хвилин через п’ять з’явилися якісь двоє панів. Тут розгардіяш, тітка збирається їхати, а вони показують мені якісь посвідчення й починають допитуватися, чи це я телефонувала на номер пана Роберта Тоннора. Я, звісно, категорично заперечила. Мене пойняв страх. Тоді вони сказали, що треба негайно допитати всіх у помешканні, бо хтось дзвонив з мого апарата до пана Тоннора. Отож я не мала іншої ради й призналася, що це я. Зрештою, телефонний дзвінок – цілком буденна річ. Ми дзвонимо різним особам, з якими нас нічого не зв’язує, крім звичайного знайомства чи ділових інтересів.
Тоді вони попрохали мене, щоб я вдягнулася і поїхала з ними. Коли я відказала, що не маю часу, старший з них усміхнувся і спокійнісінько промовив:
– В такому разі я буду змушений вас заарештувати.
Я аж обмерла. Мене – заарештувати?!
– Та ви що? Я дружина радника Реновицького!
– Навіть коли б ви були дружина самого міністра, нічого б не допомогло. Даю вам п’ять хвилин на те, щоб одягнутися.
Я хотіла подзвонити Яцекові, щоб він рятував мене, але вони не дозволили. Якби я щойно не підмалювала очі, то була б заплакала.
– За що… за що ви мене
