мала намір сісти за свої нотатки, коли прийшов Юзеф і доповів, що в передпокої чекає посильний з листом, якого йому наказано віддати мені особисто.
У першу мить я подумала, що це Тото вигадав для мене якийсь новий сюрприз. Він любить такі недоречні несподіванки. Нічого лихого я не передчувала.
У передпокої стояв звичайнісінький собі посильний: старий згорблений чоловік із сивою борідкою та з червоною шапкою в руці. Я навіть і не додивлялася б до нього, якби він не сказав:
– Може, шановна пані зробить ласку і замкне двері?
Я озирнулася. Справді, двері до кабінету лишилися відчинені. Я трохи занепокоїлась.
– А навіщо їх замикати?
– Зараз поясню, шановна пані.
Я подивилася на нього з недовірою, одначе подумала собі, що такий дідок не може мати жодних лихих намірів. Коли я замкнула двері, він простягнув до мене руки і шепнув:
– Ганечко!..
Я мало не крикнула з переляку й відскочила назад. Як я собі пригадую, мені здалося, що переді мною божевільний. Ні, ви тільки уявіть собі: згорблений стариган, неохайний на вигляд, з брудним сивим волоссям, простягає руки і шепоче до мене так, наче ми були з ним у найінтимніших стосунках. А на додачу ще має червоні запалені повіки. Який жах!
– Ти не впізнаєш мене? – запитав він.
І тут я його впізнала. То був Роберт. Але як він змінився! Яких тяжких знегод мав зазнати, щоб так постаріти незалежно від гриму. А той грим! Я могла б годинами придивлятися до нього й не знати, що то він.
– Ти не впізнаєш мене? – знову спитав він.
Зі страху та подиву мені аж голос одібрало. Руки в мене тремтіли.
– Впізнаю, – насилу проказала я.
– У мене обмаль часу, кохана. Я прийшов забрати те, що ти вийняла з сейфа. Іншим разом, десь за два чи три дні, зателефоную тобі. Ті пакети в тебе?
Я кивнула головою:
– Авжеж.
Серце мені гупало, наче молот.
– От і добре, – мовив він. – От і чудово. Я тобі безмежно вдячний. А тепер, Ганечко, поквапся, будь ласка.
Ноги мені підтиналися, голова йшла обертом. Як на те, я не могла знайти ключика від комода. Минуло добрих п’ять хвилин, доки я витягла пакети й повернулася до передпокою.
Він зустрів мене мало не з гнівом.
– Що ти так довго робила? Зараз же кажи, що робила! Де в тебе телефон?
Він боляче стиснув мені руку. Я була така приголомшена, що не знала, як на це реагувати.
– Пусти мене, – прошепотіла я. – Я шукала ці пакети. Десь заподівся ключ од комода.
– Де в тебе телефон? – засичав він, ще дужче стиснувши мою руку.
– Отут поруч, у кабінеті.
Він дивився мені у вічі з люттю й ненавистю. Вигляд мав жаский. Скільки жорстокості в цій людині! Він грубо відштовхнув мене і зайшов до кабінету. Тільки допевнившись, що телефон і справді там, він трохи заспокоївся і став
