о фактах голода на селе и в дальнейшем весь розговор касался голода на Украине. Я высказал мисль не являются – ли эти факты доказательством срыва политики колективизации, хотя сведения об РСФСР говорили об обратном. Считал, что ответственна за этот голод Сов. власть. Разговор имел характер обмена мнений по вопросу о голоде, который всех волновал и никаких конрреволюцыонных целей не преследовал».
У жовтні 1937 р. справа «терористичної групи Зерова» була переглянута Ленінградською трійкою НКВД без підстав та пояснень. Вирок було замінено на розстріл, який був виконаний стосовно А. Лебедя 8.ХІІ.1937 р.
Ананій Лебідь на соловецьку землю ступив з групою українських письменників та вчених і від самого початку не міг погодитися з дикою несправедливістю, що його, як він уважав, невинного, раптом заслали на острів жаху і смерти. Блідий, з утомленим обличчям, він сидів мовчки межи колегами. Коли ж починав говорити, говорив різко і пристрасно. Відчувалося, що був невдоволений своїми колегами по Київському НКВД; і хоч стримано, але інколи скаржився, що через слабодухість не витримали, як і більшість, енкаведистських тортур, і що всі пішли по лінії визнання себе «контрреволюціонерами», «шпіонами», «диверсантами» тощо.
Справляв враження наївної людини чи удавав наївного в оцінці ситуації, в якій перебувала українська підсовєтська інтелігенція. Ніби не розуміючи, що незалежно від того, був він і його товариші «контрреволюціонерами», чи ні, їх мусіли заслати на Соловки, бо всі вони були свідомими українцями. Ананій Лебідь серйозно і по-діловому роздумував та писав довгі прохання до Москви, в яких намагався переконати високих совєтських «достойників», що він не винен, і просив переглянути справу та звільнити його з каторги.
Коли мені доводилося говорити з Лебедем на цю тему і висловлювати свій погляд, він ніяк не погоджувався, що цілий уряд, усе керівництво Совєтського Союзу можуть стати на шлях фізичного нищення української інтелігенції. На острові спочатку працював на різних, переважно на сільськогосподарських роботах, а згодом став телефоністом в управі транспорту. Просиджував по 12 годин коло телефону. На цій роботі був аж до кінця 1937 року, коли разом із іншими його вивезено з острова.
Мені доводилося не раз сидіти в його кімнаті і розмовляти на різні теми. Коли заходила мова про проблеми української культури взагалі чи літератури, зокрема, – він завсігди говорив з піднесенням. На Соловках написав роботу про Чехова і саме в ній виявив себе представником та ідеологом третього стану – «різночинців». Коли говорив про них, відчувалося, що ті чеховські герої були йому близькими, бо й сам він, як казав, хотів боронити інтереси того третього стану.
«Українська інтелігенція – це третій стан; бо ми кров і тіло народу, ми – селяни, робітники чи ремісники; і тільки цим можна з’ясувати, що українська інтелігенція, нова українська інтелігенція доби революції, за такий короткий і важкий час лишила на сьогодні колосальний доробок у творчості хоч би таких найвидатніших
