вкладати великі гроші у пошук ліків від тієї чи іншої недуги… Бог добрий і співчуває нашому болю, але найбільше його турбує, щоб кожен із нас демонстрував терпіння, співчуття і щедрість, виховуючи в собі праведні якості характеру. Деяким людям вкрай потрібно захворіти, щоб стати кращими, тоді як іншим вкрай потрібно захворіти, щоб поставити важливий життєвий вибір перед іншими. Лише в такий спосіб можна змусити деяких людей зробити серйозний вибір, якого роду людиною вони хочуть бути. Ще для інших хвороба може й не бути настільки потрібною.
Цей гротескний зразок мислення, яке неможливо викоренити з голови богословів, нагадав мені про одну мою телевізійну дискусію зі Свінберном та нашим оксфордським колегою професором Пітером Еткінсом. На якомусь етапі розмови Свінберн спробував обґрунтувати Голокост тим, що він давав євреям чудову нагоду проявити мужність і шляхетність. Тоді Пітер Еткінс не стримався і пробурчав: «А щоб тобі горіти в пеклі!»47
Ще далі в статті Свінберна натрапляємо на інший типовий приклад богословської логіки. Він цілком слушно зазначає, що якби Бог хотів продемонструвати своє існування, то знайшов би промовистіший спосіб, ніж розходження в статистичних показниках пацієнтів контрольної та експериментальної груп. Якби Бог існував і хотів нас у цьому переконати, то «наповнив би світ надзвичайними чудесами». І тут Свінберн дістає свій шедевр: «Але доказів існування Бога й без того багато, а якщо їх стане забагато, це може нашкодити нам». Забагато доказів можуть нашкодити нам! Вчитайтеся ще раз. Забагато доказів можуть нашкодити нам. Річард Свінберн недавно пішов на пенсію з найпрестижнішої професорської посади з богослов’я у Британії і залишається членом Британської академії. Якщо вам потрібен богослов, то не знайдете більш титулованого. Мабуть, краще обійтися без богослова.
Він не єдиний, хто відмовився визнавати провальний експеримент. Отцеві Реймонду Лоренсу газета «New York Times» щедро відвела місце поруч із редакційною статтею, щоб він пояснив, чому серйозні релігійні лідери «зітхнули з полегшенням», коли експеримент не продемонстрував впливу молитви48. Цікаво, яку б пісеньку він заспівав, якби дослідження Бенсона таки підтвердило силу молитви? Та навіть якби його пісенька не була іншою, то решта пасторів і богословів не змарнували б такої нагоди. Стаття отця Лоренса найбільше запам’яталася таким одкровенням: «Нещодавно колега розповів мені про одну набожну, добре освічену жінку, котра звинуватила лікаря в недогляді під час лікування її чоловіка. В останні дні чоловікового життя, за її словами, лікар не спромігся помолитися за нього».
Інші богослови підхопили мотив апологетів NOMA, заявляючи, що проведене дослідження молитви – просто викидання грошей на вітер, адже надприродні сили в своїй суті недосяжні для науки. Проте навіть сам Фонд Темплтона, виділивши кошти на фінансування проекту, тим самим цілком слушно визнав, що гіпотетична сила молитви принаймні в теорії входить
Обидві репліки були видалені з остаточної версії передачі, яка пішла на телеекрани. Про те, що Свінбернова репліка типова для його богословських поглядів, свідчить схожий коментар, який він зробив у книзі «Існування Бога» (2004) на с. 264 про Хіросіму: «Уявіть, що від атомної бомби в Хіросімі загинуло на одну людину менше. Від цього у світі поменшало б можливостей, щоб проявити мужність і співчуття…»
