зеленим мерседесом. Як його ім’я? В якому будинку він живе?
– Імені його я не пам’ятаю. Вибач, тату, – Нана закусила нижню губу. – Але його дім – це той, що поряд з отим, де великий прапор. З парканом. На Браярі. На пагорбі.
– Гаразд, – відпустив Френк майку.
Нана не ворухнулась.
– Ти вже перестав злоститися?
– Любонько, я не злостився. – А коли вона нічого не сказала. – Гаразд, злостився. Трішки. Але не на тебе.
Вона на нього не дивилася, тільки терла собі ті чортові пучки об пучки. Він її любив, вона була найважливішим з усього, що він мав у житті, але інколи важко було повірити, що в її голові всі коліщатка крутяться як слід.
– Дякую, доню. – Трохи жару зійшло йому з обличчя, трохи поту випарувалося зі шкіри. – Дякую тобі, зіронько.
– Нічого, – мовила Нана. Вона на чверть кроку відступила, рип підошви кросівки по асфальту неймовірно гучно відбився Френкові у вухах.
Він випрямився на своєму сидінні.
– І ще одне. Зроби мені ласку, тримайся подалі від заїзду. Цього дня принаймні, поки я дещо не владнаю. Тут один чоловік їздить машиною, як скажений. Помалюй у хаті на папері, гаразд?
Вона кусала нижню губу.
– Гаразд, тату.
– Ти ж не збираєшся заплакати, ні?
– Ні, тату.
– От і добре. Така в мене дівчинка. Побачимося в наступний вікенд, гаразд?
Він відчув, як неймовірно в нього пересохли губи. Він запитав себе, що інше він мав зробити, і якийсь голос зсередини йому відповів: «Ну, збіса, що інше ти міг зробити? Можливо, й зміг би, я не знаю, мабуть, це прозвучить абсолютно дико, Френку, але вйо, можливо, ти міг би, курва, не психувати аж отак?» Цей голос був зачудованим варіантом голосу самого Френка, голосом чоловіка, який розслабляється в шезлонгу, в сонячних окулярах і, либонь, сьорбає чай з льодом.
– Гаразд, – кивнула вона йому, як робот.
Поза нею на асфальті було ретельно прорисоване дерево, його крона розкинулася по краю заїзду, а вузлуватий стовбур ішов упоперек. Мох звисав з гілок, і квіти опушували його підніжжя. Коріння його звивалося вглиб до обрисів якогось підземного озера.
– Мені подобається оте, що ти там робила, – сказав Френк і усміхнувся.
– Дякую тобі, тату, – відповіла Нана.
– Я просто хотів, щоб з тобою не сталося лиха.
Усмішка на його обличчі відчувалася, немов прицвяшена.
Дочка засопла й подарувала йому ще один кивок робота. Він зрозумів, що вона ковтає сльози.
– Нумо, Нано… – почав був Френк, але слова, яких він нашукував, розбіглися, коли внутрішній голос засурмив знову, повідомляючи йому, що їй уже задосить. Варто вже припинити це геть к чортам.
– Бувай, тату.
Вона простягнула руку і делікатно пристукнула двері його пікапа. Крутнулася й побігла заїздом, розкидаючи навсібіч оте, що ти там зробила, – сказав свою крейду, просто по своєму дереву, розмазуючи
