знання, а й здатність будувати довірчі стосунки, «формувати глибші та якісніші зв’язки, не швидкоплинні, з іншими людьми, – говорить Сайдмен. – Наша здатність плекати глибинні стосунки – любити, турбуватися, сподіватися, довіряти, створювати добровільні спільноти на основі спільних цінностей – належить до унікальних властивостей саме людей. Саме цей найважливіший аспект відрізняє нас від решти природи й машин. Не все те краще, що швидше або має прискоритися. Я так створений, щоб дбати про онуків. Я не гепард».
Тож, либонь, не випадково, що саме пауза породила цю книжку – випадкова зустріч (подумати тільки) у паркувальному гаражі й моє рішення не бігти далі у справах, як звичайно, а поговорити з незнайомцем, який звернувся до мене з незвичним запитом.
Паркувальник
Був початок жовтня 2014 року. Я приїхав із дому в Бетесді до центру й поставив автівку в громадському паркувальному гаражі під готелем Hyatt Regency, де мав зустрітися з приятелем на сніданку в Daily Grill. Згідно з правилами, під час прибуття я отримав проштампований квиток із зазначенням часу. Після сніданку я знайшов у гаражі свою автівку й попрямував до виходу. Під’їхав до будки касира й подав йому свій квиток, але, перш ніж роздивитися його, він почав розглядати мене.
– Я знаю, хто ви, – сказав літній чолов’яга з іноземним акцентом і теплою усмішкою.
– Добре, – поквапом відповів я.
– Я читаю вашу колонку, – мовив він.
– Прекрасно, – відказав я, а самому кортіло швидше їхати додому.
– Я не з усім згодний, – зауважив він.
– Чудово, – кинув я. – Це означає, що ви все маєте перевіряти.
Ми обмінялися ще кількома словами, він дав мені решту, і я собі поїхав, думаючи: «Приємно знати, що паркувальник читає вашу колонку в The New York Times».
Через тиждень я припаркувався в тому самому гаражі, що й зазвичай, щоб встигнути на метро червоної лінії до центру округу Колумбія зі станції метро «Бетесда». Я одержав такий самий квиток із зазначенням часу, сів у метро до Вашингтона, провів день у своєму офісі й повернувся на метро. Тоді спустився в гараж, знайшов свою автівку та поїхав до виходу… і натрапив на того самого працівника в будці.
Я подав йому квиток, але цього разу, перш ніж дати мені решту, він сказав:
– Пане Фрідман, я теж пишу. У мене є блог. Може, поглянете на нього?
– А як його знайти? – поцікавився я.
Він записав мені інтернет-адресу на білому невеличкому папері, що на ньому зазвичай друкують квитки. На папірці було написано: Оdanabi.com, він дав мені його разом із рештою.
І я рушив додому, мені кортіло швидше подивитися блог. Однак дорогою мене захопили зовсім інші думки: «Отакої! Тепер мій конкурент – паркувальник! Паркувальник має власний блог! Він також колумніст! Що ж відбувається?»
Тож я приїхав додому й зайшов на його сайт. Увесь текст
