мов голодні собаки. Вони заражалися більше, ніж чоловіки, тому що чоловіки хоч і гнівалися постійно, та все ж згодом заспокоювалися, тоді як жінки, що зовні здавалися мовчазними і мирними, коли розлючувалися, у своїй люті йшли до кінця, і ніщо не могло їх спинити.
Ліла була дуже вражена тим, що сталося з Меліною Каппуччо, яка приходилася далекою родичкою її матері. І я теж. Меліна жила в тому ж будинку, що і мої батьки: ми на другому поверсі, а вона – на третьому. Років їй було за тридцять, вона мала шістьох дітей, але здавалася геть старою. Її чоловік був того ж віку, що й вона, працював на базарі, розвантажуючи ящики з овочами та фруктами. Я пам’ятаю його низеньким й опецькуватим чоловічком, але з приємним та повним гідності обличчям. Одної ночі він вийшов із дому і більше не повернувся: чи то його вбили, чи то він сам помер від утоми. На його похорони прийшли майже всі жителі району, включаючи моїх батьків і батьків Ліли. Минуло небагато часу, і в Меліну немов щось вселилося. Зовні вона була такою ж, як і раніше: худорлявою жінкою з великим носом, сивим прямим волоссям, що звисало пасмами, різким голосом, яким вона щовечора кликала додому дітей, одного за одним, розтягуючи їхні імена чи то від злості, чи то від відчаю: «А-а-ада-а-а, Мі-і-і-ке-е-е!» Спочатку їй дуже допомагав
Донато Сарраторе – сусід, що жив якраз над нею, на останньому, четвертому поверсі. Донато був ревним прихожанином церкви Святого Сімейства і, як усякий набожний християнин, робив усе можливе, щоб зібрати для Меліни та її дітей трохи грошей, одягу та взуття, а для старшого сина Антоніо знайшов роботу в автомайстерні, що належала Ґоррезіо, його знайомому. Меліна була йому так вдячна, що ця подяка в душі бідолашної жінки переросла у кохання, у пристрасть. Невідомо, чи сам Сарраторе це розумів. Він був привітним, але й дуже серйозним чоловіком, про яких кажуть «дім, церква, робота», працював у штаті Державної залізничної компанії, з постійною зарплатою, на яку могли достойно прожити його дружина Лідія та п’ятеро дітей, найстаршого з яких звали Ніно. Коли він не був на роботі, подорожуючи на поїзді за маршрутом Неаполь—Паола і назад, то увесь час щось лагодив та ремонтував вдома, ходив у крамницю по покупки, возив на прогулянку у візочку найменшого з дітей. Для нашого району це було незвично. Нікому не спадало на думку, що Донато робив це, щоб допомогти дружині. Ні! Усі чоловіки з навколишніх будинків, а перш за все мій батько, вважали, що йому подобалося вдавати з себе жінку, до того ж він писав вірші й залюбки читав їх усім підряд. Не спадало це на думку навіть Меліні. Вдова вбила собі у голову, що він через доброту свою потрапив під каблук дружини, а тому вирішила люто боротися з Лідією Сарраторе, щоб звільнити його від такого ярма та надати йому можливість жити з нею, Меліною. Війна, що розпочалася між двома жінками, спочатку здавалася мені смішною, про неї плескали язиками і вдома, і на вулиці. Якщо Лідія розвішувала випрані простирадла сушитися, Меліна залазила ногами на підвіконня й вимазувала їх горілою, покритою сажею очеретиною. Якщо Лідія проходила під
