style="font-size:15px;"> Маленький тьмяний конференц-зал освітлювався лише мерехтінням екрана. Перед екраном виднівся високий і стрункий силует. Хоча Елізабет і не бачила обличчя, вона відчула в тому чоловікові владу й авторитетність.
– Здрастуйте, докторе Сінскі, – мовив різкий голос. – Дякую, що прийшли до мене. – Чітка вимова незнайомця нагадала Елізабет її рідну Швейцарію та Німеччину.
– Прошу, сідайте, – сказав він, кивнувши на крісло в передній частині залу.
«А формального знайомства не буде? – подумала Елізабет, сідаючи в крісло. Химерна картина на екрані змусила її нервувати ще сильніше. – Що це, в біса, таке?»
– Сьогодні вранці я був на вашій презентації, – заявив силует. – Я приїхав здалеку, щоб послухати ваш виступ. І це був надзвичайний виступ.
– Дякую, – відповіла вона.
– Дозвольте також сказати, що ви виявилися значно гарнішою, аніж я собі уявляв… попри ваш вік і ваш недалекоглядний підхід до проблем світового здоров’я.
Елізабет мимоволі аж рота роззявила. Таке зауваження було образливим з будь-якої точки зору.
– Вибачте, – мовила вона, вдивляючись у темряву. – Хто ви такий? І навіщо ви мене сюди покликали?
– Вибачте за невдалу спробу пожартувати, – відповів стрункий привид. – Зображення на екрані пояснить, чому ви тут.
Сінскі придивилася до страхітливого образу – картини, на якій було зображене безкрає море людства – натовпи хворобливих людей, що видряпувалися одне на одного, утворюючи клубок оголених тіл.
– Доре – великий художник, – заявив чоловік. – Це його видовищна й моторошна інтерпретація бачення пекла, яким уявляв його собі Данте Аліґ’єрі. Гадаю, вас воно аж ніяк не лякає… бо саме до такого фіналу ми прямуємо. – Він помовчав, поволі підходячи до неї. – І дозвольте мені пояснити чому.
Він наближався, неначе збільшуючись із кожним кроком.
– Якщо я візьму аркуш паперу й розірву його навпіл… – Він зупинився біля стола, узяв аркуш паперу і гучно розідрав його навпіл. – А потім покладу дві половинки одну на одну… – І він склав дві половинки у стос. – А потім повторю цей процес… – І він знову розірвав папірці і знову склав їх у стос. – То результатом буде стос папірців, учетверо товщий за початковий, чи не так? – Його очі тліли, наче вуглини, у темряві кімнати.
Елізабет не сподобалися його поблажливий тон й агресивна поведінка. Та вона промовчала.
– Гіпотетично кажучи, – продовжив незнайомець, підходячи ще ближче, – якщо початковий аркуш паперу має товщину одна десята міліметра і я повторю цей процес, скажімо, п’ятдесят разів… то якою буде висота утвореного стосу? Ви знаєте?
Елізабет наїжачилася.
– Знаю, – відповіла вона з більшою неприязню, ніж збиралася. – Це буде одна десята міліметра, помножена на два в п’ятдесятому ступені. Це зветься геометричною прогресією. Можна дізнатися, навіщо я тут?
Чоловік пирхнув
