на холодному склі. Проте зараз мої руки туго зв’язані за спиною, а чоловіки в чорних уніформах посадовили нас по чотири на сидіння. Місця заледве вистачало на вдих і видих.
Від тепла сотні з гаком тіл вікна в автобусі взялися туманом, створюючи таку собі запону від світу ззовні. Згодом вікна тих жовтих автобусів, у яких колись возили дітей до школи, зашмарують чорною фарбою. Просто наразі їм це ще не спало на гадку.
Упродовж п’ятигодинної поїздки я сиділа біля вікна, тому коли дощ на якийсь час втишувався, мала змогу роздивитись тонкі смужки краєвиду, що миготів за вікном. Для мене все виглядало на один штиб: зелені ферми, густі хащі дерев. Може, ми ще досі у Вірджинії. Дівчинка, котра сиділа поруч мене і яку згодом класифікують як Синю, начебто впізнала один із дорожніх знаків, бо якоїсь миті нахилилася ближче до вікна, щоби розгледіти напис. Щось у ній мені здалося знайомим, можливо, я колись зустрічала її в моєму місті чи, можливо, вона жила в сусідньому. Гадаю, всі діти навколо мене були з Вірджинії, але перевірити те не було жодної змоги. Позаяк існувало одне правило правил – мовчання.
Коли напередодні мене забрали з дому, нас, спільно з іншими дітьми, цілу ніч протримали в якійсь подобі складу. Приміщення наче купалося в неприродно яскравому освітленні. Нас розсадили купками на брудну цементну підлогу, а тоді спрямували в обличчя три прожектори. Спати було заборонено. У мене від пилюки так сильно сльозилися очі, що я заледве могла розгледіти холодні й бліді обличчя навколо, а про лиця солдат, котрі, пильнуючи нас, стояли просто за прожекторами, навіть не йшлося. Якимось дивним чином вони втратили свою цілісність, перестали бути для мене звичайними чоловіками та жінками. У сірому тумані напівсну вони уявлялися мені зібраними із дрібненьких, страхітних шматочків: бензиновий запашок крему для взуття, порипування грубої шкіри, гидливо скривлені губи. Удар у бік носаком черевика вирвав мене зі сну.
Наступного дня ми їхали в цілковитій тиші, якщо не зважати на солдатські рації та плач кількох дітлахів на задніх сидіннях. Хлопчик, котрий сидів на іншому кінці нашого сидіння, обпісяв штани, але не хотів зізнаватись у цьому рудій жінці-солдату із Псі-відділу, котра стояла поруч. Минулого разу, коли він поскаржився, що цілий день нічого не їв, вона просто надавала йому ляпасів.
Я опустила голі стопи на підлогу, сподіваючись, що коліна не надто тремтітимуть. У голові паморочилось з голоду, а періодичні приступи нудоти притлумлювали навіть пароксизми страху, що пронизував мене. Було важко зосередитися, але ще важче було сидіти; мені здавалося, що я стискаюсь, намагаючись якомога сильніше втиснутися в крісло, а ще краще – цілковито зникнути. Я вже не відчувала рук, які занадто довго були зв’язані. Я намагалась розтягнути пластиковий поясок, що стягував їх, але все намарно: поясок лише глибше увіп’явся у м’яку шкіру зап’ястків.
Сили спеціального Псі-підрозділу (ССП) – приблизно так говорив водій про себе та решту солдатів, коли вони забирали нас зі складу. Ви поїдете з нами за
