– мовив він, поглянувши на біле небо, – хоч і не доброго.
– Я помру. Я помру і мені більше не треба буде нікуди йти.
– У нас нема їжі, тож якщо ми тут залишимося, ти таки помреш. Тоді я зможу тебе з’їсти і повернутись назад через гори.
Учень кволо усміхнувся.
– Що будемо робити?
«А й справді, що?»
– Де ми знайдемо Баяза?
– У Великій північній бібліотеці.
Лоґен ніколи не чув про таку, але й книжками він не надто цікавився.
– А де вона?
– На південь звідси, біля великого озера. Це десь чотири дні їзди.
– Ти знаєш туди дорогу?
Учень незграбно підвівся і став, трохи похитуючись, дихаючи коротко і часто. Він був блідий, наче привид, а на його обличчі блищав піт.
– Гадаю, що так, – промимрив учень без натяку на впевненість.
Ні Кей, ні його кінь не протягнуть чотирьох днів без їжі, навіть якщо їм пощастить не заблукати. Першим ділом треба знайти харчі. Незважаючи на більший ризик, найліпше було йти на південь по дорозі, що тяглася через ліс. Їх могли вбити розбійники, але там вони мали кращі шанси роздобути якийсь харч, та й інакше все одно би їх убив голод.
– Краще їдь верхи, – сказав Лоґен.
– Я загубив коней, тож мені і йти пішкодрала.
Лоґен приклав долоню до чола Кея. Чоло було гарячим і вологим.
– У тебе гарячка. Ти і їдь верхи.
Учень не намагався сперечатись. Він опустив очі на порвані чоботи Лоґена.
– Тобі підійдуть мої чоботи?
Лоґен похитав головою.
– Вони для мене замалі. – Він опустився навколішки над тліючим вогнем і стиснув губи.
– Що ти робиш?
– У кожного вогнища є дух. Я покладу цього собі під язик, щоб ми пізніше могли розпалити ще одне багаття.
Кей виглядав надто хворим, щоб дивуватись. Лоґен всмоктав духа, відкашлявся від диму і здригнувся від гіркого присмаку.
– Ти готовий вирушати?
Учень підняв руки у безнадійному жесті.
– Я вже зібраний.
Малакус Кей любив говорити. Він говорив, коли вони перетинали вересовища дорогою на південь, і коли сонце важко пробивалося крізь свинцеве хмаровиння, і коли вже під вечір вони увійшли в ліс. Хвороба ніяк не позначилася на його красномовстві, але Лоґена це не тривожило. З ним уже давно ніхто не говорив, а крім того, розмови допомагали забути про ноги. Він був голодний і втомлений, але найбільше Лоґена мучили власні ноги. Від його старих шкіряних чобіт залишилися самі клапті, пальці на ногах були подерті і порубцьовані, а гомілка досі пекла від зубів шанка. Кожен крок був неабияким випробуванням. Раніше його звали найстрашнішою людиною Півночі, а тепер він боявся найменших гілочок та камінців на дорозі. В цьому крилася певна іронія. Він скривився, наткнувшись ногою на камінчик.
– … Отже, я сім років навчався у майстра Захаруса.
