розійшлося по нозі, і біль трохи спав.
«Але не зник. О, ні, він ніколи не зникає. Проте так краще. Значно краще».
Ґлокті навіть здалося, ніби він може прожити ще один день.
«Варто навчитись цінувати у житті дрібниці – наприклад, теплу ванну. Коли дрібниці – це єдине, що у тебе залишилось, не цінувати їх неможливо».
Практик Фрост чекав на нього внизу, у крихітній їдальні, втиснувшись своєю неосяжною фігурою у низеньке кріселко біля стіни. Ґлокта опустився на друге крісло і вловив запах від паруючої миски каші, з якої під кутом, навіть не торкаючись краю, стирчала дерев’яна ложка. В животі у нього забурчало, а рот наповнився слиною.
«Між іншим, всі симптоми сильної нудоти».
– Ура! – вигукнув Ґлокта. – Знову каша!
Він поглянув на непорушного практика.
– Ота каша – радість наша! Хай із гречки, хай з пшона, чи із медом вівсянá – люба всяка нам вона!
Рожеві очі навіть не кліпнули.
– Це дитяча пісенька. Мені її наспівувала мама. Хоча цю розмазню я так ніколи і не їв, але зараз, – він зачерпнув цілу ложку, – я від неї просто в захваті.
Фрост продовжував дивитися на нього незворушним поглядом.
– Корисна, – сказав Ґлокта, набиваючи рота солодкою масою і зачерпуючи ще одну ложку, – смачна, – ковтнув іще, – а головне, – цього разу він ледь не вдавився, – її не треба розжовувати. – Він відсунув ледь почату миску і кинув услід ложку. – М-м-м, – протягнув він. – Як сніданок гарний, то і день видасться незлецький, згоден?
Він ніби розмовляв із побіленою стіною, хоча стіна, мабуть, була би емоційнішою.
– Отже, архілектор знову хоче мене бачити?
Альбінос кивнув.
– І що ж, на твою думку, наш славетний очільник може хотіти від таких, як ми?
Фрост знизав плечима.
– Гм-м-м… – Ґлокта злизав з порожніх ясен рештки каші. – Ти не знаєш, він у гарному настрої?
Знову рух плечима.
– Ну-ну, поволі, практику Фросте, не розказуй мені все зразу, я за тобою не поспіваю.
Тиша. Барнам зайшов у кімнату і забрав зі столу миску.
– Бажаєте ще чогось, сер?
– Авжеж. Великий напівсирий кусень м’яса і гарненьке хрумтливе яблуко. – Він перевів погляд на практика Фроста. – Я любив яблука, коли був малим.
«Скільки вже разів я так жартував?»
Фрост відповів йому порожнім поглядом – він навіть не усміхнувся. Ґлокта повернувся до Барнама, і старий видав втомлену посмішку.
– Ну, гаразд, – зітхнув Ґлокта. – Але ж людині треба мати надію?
– Звичайно, сер, – пробурмотів слуга, прямуючи до дверей.
«А справді треба?»
Кабінет архілектора містився на верхньому поверсі Будинку питань, і піднятися туди була ще та заморока. А найгірше, що коридори аж кишіли людьми. Практики, клерки й інквізитори сновигали туди-сюди, наче мурахи по купі гною, що має
