На лезі клинка. Джо Аберкромби
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу На лезі клинка - Джо Аберкромби страница 43
– Я сама його зробила, – мовила вона.
Лоґен почув швидкий тупіт копит, що все ближчав.
– Для мене? Це так мило. – Баяз взяв у неї квіти. – Прекрасна робота, моя люба. Сам Творець не зробив би краще.
Вершник із гуркотом влетів на подвір’я, різко подав назад коня і спішився.
Кальдер. Роки були милосердніші до нього, ніж до інших, і тут не посперечаєшся. Він був одягнений у чорні шати, прикрашені темним хутром. На його пальці виблискував великий червоний самоцвіт, а на руків’ї меча спалахувало золото. Він виріс і погладшав, хоч і не настільки, як його брат Скейл, і все ж таки достатньо. Втім, його бліде, пихате обличчя виглядало майже таким самим, як Лоґен пам’ятав, а тонкі губи увесь час презирливо кривилися.
Він кинув віжки жінці, котра збивала масло, і жваво рушив через двір, спопеляючи усе навколо поглядом, і тільки вітерець розвівав його довге волосся. Коли зоставалося з десяток кроків, він помітив Лоґена. У нього відвисла щелепа. Спершу Кальдер з переляку відступив на півкроку назад, а його рука смикнулася до меча, проте за мить він уже всміхався своєю тонкою холодною усмішкою.
– Бачу, ти завів собі пса, Баязе? Краще слідкуй за ним, бо він уже колись кусав хазяїна за руку, – його усмішка стала ще більше схожою на зміїну. – Я можу його приструнчити, якщо хочеш.
Лоґен стенув плечима. Погрози – для дурнів і боягузів. Хтозна, як Кальдер, а Лоґен не був ні тим, ні іншим. Якщо збираєшся вбити, краще не балакати, а діяти. Балачки дозволять лише твоєму супротивнику підготуватися, а це нікуди не годиться. Тож Лоґен промовчав. Якщо Кальдеру так хочеться, то нехай вважає це слабкістю – так навіть краще. Може, бійки і знаходять Лоґена невідрадно часто, але він сам уже давно облишив їх шукати.
Другий син Бетода скерував своє презирство на Першого з-поміж магів.
– Мій батько буде невдоволений, Баязе! Те, що моїм людям доводиться стояти за брамою – вияв неповаги!
– Що ж тут вдієш, якщо поваги у мене насправді обмаль, принце Кальдере, – спокійно відповів чаклун. – Крім того, не занепадай духом. Вашого останнього посланця не пустили через міст, тож, як бачиш, ми робимо успіхи.
Кальдер насупився.
– Чому ти не відповів на виклик мого батька?
– У мене надто мало часу, – Баяз підніс вінок. – Вінки самі себе не плетуть.
Принц не всміхнувся.
– Мій батько, – гаркнув він, – Бетод, король Півночі, наказує тобі прибути до нього в Карлеон!
Кальдер прокашлявся.
– Він не… – принц зірвався на кашель.
– Що? – запитав Баяз. – Ну ж бо, говори, дитино!
– Він наказує…
Принц знову закашлявся, захлинувся і почав душитись. Схопися за горло. Здавалося, ніби повітря застигло.
– Наказує, га? – Баяз насупився. – Поверніть із царства мертвих великого Джувенса. Він