хоча б половину такого відчуття.
– Сподіваюся, господарю сподобається, – кажу я.
Ми, узагалі-то, не повинні змінювати щось у квартирі, але я не розумію, чого б це він заперечував проти нашого порядкування.
– Він мав би нам за це заплатити, – Сара взяла руки в боки. На ній обрізаний робочий комбінезон поверх яскраво-рожевої жилетки. У поєднанні з її рудим волоссям – ефект пожежної машини. – Ми щойно підняли вартість квартири. Хіба хтось може вподобати отой зношений старий килим, а не ці чисті дошки?
Я сміюся, пригадуючи нашу кумедну боротьбу з килимом, згорнутим у рулон, який ми волочили вниз сходами з нашої квартири на останньому поверсі. Поки зійшли, то впріли, мов шахтарі, та матюкалися, як матроси, обидві обліплені шматками облізлої поролонової підкладки. Нарешті ми вдарили по руках, викинувши його до сусідського контейнера. Сподіваюся, сусіди нічого не помітять, бо той і так уже був напівзавалений різним мотлохом.
Старі дубові дошки підлоги виявилися дуже гарними – до того, як теперішній власник заховав їх під цією строкатою потворою, хтось роками переймався тим, щоб вони перебували в належному стані. Ми всі руки відбили, поліруючи їх, і воно таки того варте, бо зараз стоїмо в охайній кімнаті, сповненій світла, яке ллється на свіжі білі стіни з великих старомодних вікон. Це старовинний будинок зі шляхетними обрисами, попри ліплену стелю. Ми додали дешевий килимок, накрили розрізнені меблі покривалами з наших спалень та врешті-решт, гадаю, створили маленьке диво.
– Бохо-шик, – заявляє Сара.
– У тебе фарба на волоссі, – я торкаюся своєї маківки, щоб показати, де саме, і, звісно ж, додаю собі ще одну нову пляму.
– У тебе теж, – сміється вона. Потім дивиться на годинник. – Риба з картоплею?
У Сари метаболізм, як у коняки. Це одна з улюблених мною рис її характеру, бо дозволяє мені їсти тістечка, не відчуваючи жодної провини. Я киваю, бо теж умираю з голоду.
– Я піду.
За півгодини ми «обмиваємо» нашу нову дивовижну вітальню картоплею з рибою, яку їмо з колін, сидячи на канапі.
– Нам треба кидати роботу та ставати зірками якогось шоу на телебаченні про дизайн оселі, – каже Сара.
– Ми підірвемо це шоу, – погоджуюсь я. – «Лорі й Сара: новий шанс для ваших дизайнів».
Вона завмирає, не донісши виделку до рота.
– «Сара і Лу: новий шанс для дизайну».
– «Лорі й Сара» звучить краще, – сміюся. – Ти знаєш, що я маю рацію. Бо я старша, тож маю бути на першому місці, це по-чесному.
Наш старий жарт. Я на кілька місяців старша за Сару й ніколи не втрачаю шансу скористатися своїм статусом. Вона розбризкує пиво, коли я нахиляюся, щоб узяти з підлоги свою пляшку.
– Обережно, дошки!
– У мене тут таця, – кажу я поважно.
Вона нахиляється та розглядає мою імпровізовану тацю: цьогомісячний рекламний буклет із супермаркету.
– О Боже, Лу, – каже вона повільно, – ми вже користуємося тацею.
Я похмуро ковтаю.
– Це
