на службі є чарівниці. Беручи приклад з давніх греків, він завше звіряє за їхніми чарами та гаданнями всі свої наміри й дії. Вони не тільки підказують йому, коли найсприятливіший день для битви, але й здатні навіювати ворожому війську страх і паніку, відбирати силу й хоробрість. Ми в цьому вже переконалися не раз і ніколи не застосовували подібних методів їм на противагу. Отже, в мене дуже проста пропозиція. Вам, мабуть, відомо, куди поділася Вівдя. Я б хотів, щоб ви її переконали зібрати місцевих чарівниць і спробувати протистояти козацьким чарівницям.
– А в нагороду ви їх спалите? – запитав Лукаш.
– Ні, я обіцяю, що ніхто їх не зачепить. Просто, коли ворог наблизиться до Львова, нехай би вони зібралися в одному місці й почали діяти. Так і передайте: всім чарівницям, які погодяться рятувати місто, я надам вічне помилування від усіх минулих і майбутніх прогріхів…
Рута відповіла, що спробує при нагоді ці слова передати Вівді. Та була ще одна причина, щоб побачитися зі старою. Про це її попросив Лукаш, розповівши про дивну пригоду доктора Геліаса: однієї ночі він прокинувся, почувши над головою чийсь шепіт, і побачив, що над ним стоїть кремезний чоловік. Приставивши доктору до горла кинджал, невідомий нагадав про давній ще молодечий гріх доктора, який спокусив дівчину і покинув. Вона народила хлопчика й з розпачу його втопила. Але немовля не втопилося, виросло й оце стоїть над ним. А дівчину за такий гріх стратили. Доктор після того весь час мучився у здогадах, хто ж то міг бути: хтось, хто живе в одному з ним місті, кого він не раз уже бачив? Це йому не давало спокою. Лукаш думав, як би йому допомогти, коли Рута пригадала, що Вівдя, як ще була молодицею, бабувала в околицях Сянока, приймаючи пологи. Може, вона й чула щось про той випадок.
Бричка поторохтіла битим гостинцем, піднімаючи позад себе куряву. Кури з голосним кудкудаканням звільняли їй дорогу, услід за бричкою дзявкотіли пси, мекали кози й ревіли корови.
– А чого ти вибрався до Вівді? – запитала Рута.
– Везу їй мандрагору. Щось у нас, знаєш, з тим Големом ніц не виходить. Не оживає. Очима водить, кліпає, пальцями ворушить, а підвестися не годен. Може, стара поможе. А як ні, доведеться їхати за тридев’ять земель по вампіра.
– Упир може допомогти?
– Остання наша надія.
– Навіщо вам той Голем?
– Як то навіщо? Львів боронити.
– Мандрагору не так легко добути. Вона кричить, коли її висмикують із землі, і вбиває того, хто це робить. Як вам то вдалося?
– Я на пошуки мандрагори беру якогось приблудного пса і тиждень його нацьковую.
– І тоді гине він?
– Так. Але не я вигадав такий спосіб. Він віддавна існує. Обабіч шляху тягнулися хатинки передмістян, які нічим не вирізнялися від селянських, бо вкриті були або соломою, або ґонтою, зліплені були абияк нашвидкуруч, щоб не надто потерпати, коли татари нападуть і спалять. За день можна знову таку саму халупу звести. Але
