в реалії Української Держави, оскільки Гетьманат Скоропадського – це поки що єдиний прецедент у новітній українській історії, коли влада була консервативною, а пріоритети – ринковими, коли приватну власність уважали основою цивілізації, глава держави за характером був лібералом, розмовляв російською, але популяризував і впроваджував українську та ще й намагався вибудувати правовий і, до того ж, традиційний для української історії устрій з опорою на козацький стан земельних власників. Зважаючи на реалії 1918 р., кожен пункт зумовлював багато проблем, тому життєвий вік останнього Гетьманату був коротким. Але цей феномен заслуговує на увагу.
Установлення влади Павла Петровича Скоропадського, що тривала лише 26 тижнів, породило значну кількість конфліктів, які в різних формах тривають донині. Історія визвольних змагань 1917—1921 рр. свідчить (з певною мірою спрощення) про наявність у тодішній час лише двох форм національної державності у Великій Україні – УНР (у двох «іпостасях» – Центральної Ради і Директорії УНР) і Української Держави гетьмана. Оцінки й тлумачення цих двох форм національної державності постійно змінюються в міру зростання нашого досвіду сучасного державотворення. Якщо на початках Незалежності непохитними були симпатії до Центральної Ради та її лідера Михайла Грушевського, то згодом ваги інтелектуальної «моди», здається, зрушили в бік гетьмана. Але це – в істориків. А для загалу всі останні десятиліття провідні персонажі тієї доби є відомими хіба на прізвище.
«УНР проти Гетьмана» чи «Гетьман проти УНР» – це не тільки абстрактна наукова суперечка. Це конфлікт двох світоглядів, яким складно порозумітися і домовитися між собою. Наприклад, часто замість дещо розпливчастого терміна галицького походження «Визвольні змагання» уживають термін «Національна революція» або «Українська революція 1917—1921 рр.». Певною мірою це справедливо, тому що революція і революційна політика мали місце. Але що ж тоді робити з Гетьманатом, який, безумовно, був контрреволюцією і реакцією стосовно демократичних і соціалістичних прагнень УНР (щоправда, переважно в соціально-політичному, а не патріотичному сенсі) і, відповідно, має із цієї схеми випадати? Але, з іншого боку, чи слід ототожнювати процес націєтворення і держави лише з революційними перетвореннями? Згадаймо, що дійсна «революція» Хмельницького за своїм обґрунтуванням і споконвічним змістом слова була контрреволюцією (тобто відновленням колишньої справедливості, «відновлення вольностей»). А от за наслідками вона стала революцією, зламавши адміністративну систему й соціальну структуру Речі Посполитої на Наддніпрянщині.
Ми зараз маємо лише на 25 років більший досвід побудови своєї держави, аніж українці 100 років тому, щоправда, без наслідків світової і російської громадянської війни, але будь-хто й сьогодні розуміє значення стабільності держави для створення життєздатного національного організму. У цьому сенсі
