горить!
Наглу тишу розпанахав телефон. Аж підскочив. Тато… Спазм стиснув горло, злегка затремтіли руки.
До болю знайомий, рідний голос:
– Що там? Як ти?
– Та як… Так само.
– Де Алла?
– Поїхала до баби. З подружкою.
– А ти?
– Дома сиджу.
– Чому з нею не поїхав?
– Не захотіла. Сказала, сама справиться.
– А як взагалі обстановка?
– Така сама.
Мовчання. Чутно, як батько глибоко дихає. Сам мовчу. Не знаю, що казати. Голос тремтить, на очі навертаються сльози.
– Все тоді. Давай, кріпись там. А, чекай, ось ще мама.
– Добрий день, синок. Ти як там?
– Як було. Кажуть, «нищий», бо грошей не приношу. Говорять, треба машину в кредит брати.
– Ось зараз! Ніяких кредитів, чуєш мене?! Покрутяться та на тому й сядуть! Ти хоч їв щось?
– Та їв, їв. Добре, мамо, все…
Тремтячим пальцем натиснув кнопку. Дивився, поки не згас екран. Горлянку ніби хтось затис цупкими пальцями. В очах потемніло – дружина, теща, образи, гамірне місто, нова робота сплелись у єдиний потворний клубок. Швиденько схопив телефон.
– Алло, Денис, що трапилося?
– Тату, я поїду звідси. Не можу більше. Піду в армію чи стану вчителем у найглухішому селі!
Тихо. Тільки віддих батька в динаміку.
– То знаєш що – збирай речі, не забудь тільки документи. Досить над собою знущатись. Кидай усе, швидко збирайся – і додому.
Гудки. Кінець.
Якусь мить тупився перед собою. Весілля, університет, аспірантура, весільна подорож – чортячий калейдоскоп образів, думок, уривків слів. Ось витертий наплічник, вірний друг у всіх поїздках. Жужмом запхав одяг, поклав паспорт, приписне. Що ще? Весільний костюм лишаю – хай наступного зятя одягнуть. Ніби все.
Швидко замкнув двері, збіг сходами. Вийшов з під’їзду, оглянувся – нікого. До самого метро біг підтюпцем. На платформі весь час озирався – не видно, не йдуть? Заскочив у вагон, до самих «Золотих Воріт» сторожко роззирався, ніби шпигун на завданні. Тільки на «Видубичах» трохи заспокоївся, купив квиток, заховався в мішанині людей.
Старий «Ікарус» відчалив, ліниво розхитуючись.
Я примостився біля вікна, намагаючись побороти тремтіння, до болю стискаючи переплетені пальці.
З насолодою вдихав затхле повітря салону. Ця суміш пилу та випарів людських тіл здавалась наймилішим духом на світі – духом волі.
Час – дивна річ. Недавно крутився у вирі неспокійного міста, палив калорії й години, витискав останні зусилля, щоб потому пірнути в тихе пекло трьох кімнат обшарпаного панельного будинку. Якихось три години – і спокійна теплінь бабиного літа, самотня зупинка над покопаною вибоїнами дорогою, знайома доріжка додому…
Ще трохи глухий від натужного бурчання автобуса, рушив уздовж асфальту.
«Асфальт» – саме так називали цю частину села.
Ще
