ні, – відповів Бен. – Я мушу бути вдома раніше. Це не було правдою насправді, але сама ідея знайомства з чоловіком місіс Даглас викликала в нього якусь химерну відразу.
– Може, твоя мати змогла б…
– Вона також не водить машину, – сказав Бен. – Усе зі мною буде гаразд. Тут лише якась миля до дому.
– Миля – це недалеко, коли надворі гарно, але за такої погоди вона може стати вельми довгим шляхом. Ти ж зайдеш кудись, якщо змерзнеш, правда, Бене?
– Яй, звісно. Я зайду в «Костелло маркет» і постою трохи біля пічки чи ще десь. Містер Ґедро не буде проти. На мені лижні штани. А також іще новий шарф – подарунок на Різдво.
Місіс Даглас трохи ніби заспокоїлася… та потім вона знову поглянула у вікно.
– Просто там на вигляд так холодно, – промовила вона. – Так… так заниділо.
Він вперше чув це слово, але точно зрозумів, що воно означає. «Щось було щойно трапилося – що?»
Він побачив у ній, раптом збагнув Бен, особистість, а не просто вчительку. Ось що трапилося. Раптом він побачив її обличчя зовсім по-іншому, а відтак воно стало іншим обличчям – обличчям утомленої поетки. Він побачив, як вона їде додому зі своїм чоловіком – сидить, склавши руки, поряд з ним у машині, шипить обігрівач, а чоловік розповідає про те, як у нього минув день. Він побачив, як вона готує для них вечерю. Дивна думка майнула йому в голові, й гідне коктейльної вечірки запитання торкнулося губ: «У вас є діти, місіс Даглас?»
– О цій порі року я часто думаю, що люди насправді не були створені для того, щоб жити так далеко на північ від екватора, – сказала вона. – Принаймні, не в цих широтах. – Тут вона посміхнулась, і частина тієї незвичайності пішла чи то з її обличчя, чи з очей – до Бена повернулася здатність бачити її, принаймні почасти, такою, якою він бачив її раніше. «Але ти більше ніколи не побачиш її тою самою знову, не цілком», – подумав він бентежно.
– До весни я почуватимусь старою, а потім знову почуватимуся молодою. І так воно кожного року. Ти певен, що з тобою все буде гаразд, Бене?
– Все буде добре зі мною.
– Так, я сподіваюся на це. Ти гарний хлопчик, Бене.
Він знову второпив очі собі на черевики, почервонілий, люблячи її більше, ніж завжди.
У коридорі, не відриваючись очима від червоної тирси, містер Фасіо проказав:
– Диви, не о’моросся там, хлопче.
– Ага.
Діставшись своєї одежної шафки, він натягнув лижні штани. Бен тоді був вкрай засмутився, коли мати наполягла, щоб він їх знову носив цієї зими, особливо в холодні дні, вважаючи їх штанцями для малюків, але сьогодні радів, що вони в нього є. Він повільно рушив до дверей, запинаючи по дорозі зіпер на пальті, туго засмикуючи поворозки капюшона, натягуючи рукавиці. Вийшовши надвір, він на якусь мить зупинився на притоптаному снігу верхньої сходинки переднього ґанку, слухаючи, як хряснули, закриваючись – і замкнулись – двері позаду нього.
Деррійська
