зі светрами, що пасували одне одному, й мала розпущене волосся, завите хвилями, замість тугих маленьких ґульок, як у матерів його друзів. Вони втрьох, виконуючи приписи етикету, вечеряли в їдальні, а не за кухонним столом, і користувалися серветками – такими, як годилося, білими тканинними, які місіс Таттл прала, крохмалила й прасувала щопонеділка. Ієн підозрював, що більше ніхто в Струані до пуття навіть не знав, що робити з серветкою.
Перевагою недавніх настроїв його матері було те, що вечері стали доволі короткими й безболісними подіями. Раніше вони вимагали значних зусиль, бо вона наполягала на тому, що сама називала «цивілізованою розмовою» за столом. На її думку, саме таким було призначення вечерь – щоб сім’ї збиралися разом й обмінювалися поглядами й подіями у приємному товаристві. Може, це було б не так погано, якби він мав з півдесятка братів і сестер, які розділили б з ним тягар вигадування, що б такого сказати, вечір за вечором, але він був одинак. Він не розумів, чому вони не могли за столом читати. Він віддав би читанню перевагу і знав, що батько віддав би йому перевагу теж – це було видно з його знудженого, незосередженого погляду. Йому не терпілося зануритися в статтю про новий спалах поліомієліту в сільськогосподарських регіонах, найсвіжіше диво медицини чи стерильні пов’язки нового типу, що не пристають до ран. Що стосується Ієна, це були б рибальські журнали: щуку-маскінонга завважки п’ятдесят п’ять фунтів спіймано у Френч-рівер, переваги й недоліки риболовлі на блешню й простого закидання, новинки риболовної снасті. Він уявляв, як вони з батьком, зсутуливши плечі й нахилившись мало не до тарілок, неуважливо наколюють їжу на виделки, із задоволенням занурені у світ друкованого слова. Його мати могла переглядати один зі своїх каталогів з «Ітона». Чому ні? Так вони проводили б час куди розслабленіше й не менш по-компанійськи, ніж за тією виставою, яку мусили розігрувати щовечора в ім’я єднання сім’ї.
Але нещодавно вона, здавалося, втратила зацікавлення в розмовах, хоч цивілізованих, хоч ні. Іноді вона все ще робила слабкі спроби порушити мовчанку, кажучи щось на кшталт: «Отож, що ви сьогодні робили?», але цього вечора навіть такого не сказала. Поїли втрьох майже мовчки (вони з батьком обидва жували й дивилися в нікуди, думаючи про те, що їм хотілося б читати), а тоді всі встали з-за столу й розійшлися займатися кожен своїми справами.
Ієн сів на велосипеда й поїхав у резервацію. Доки вони вечеряли, хвилин десять ішов сильний дощ, але тепер проясніло й вечір дихав свіжістю й прохолодою. Над озером пливли хмари, а в калюжках обабіч дороги виднілося бліде небо. Мейн-стріт – єдина дорога з міста – була порожня. Крамниці зачинялися точно о пів на шосту, й усе населення Струана йшло додому вечеряти. Крім іншого, саме цим Ієна дратувало його містечко – тим, як воно ввечері вимирало. Єдиним незачиненим закладом був «Гарперз», де пропонували їжу до о пів на сьому – у п’ятницю до сьомої, – та «Бенів бар». «Бенів бар» був місцевою версією притона. Щосуботи ввечері туди набивалися чоловіки з лісозаготівельного табору, що стояв угору річкою, – вони приїжджали в
