як сьогодні, і ось вже залишилось півгодинки цього дня, а я ще нічого важливого не зробила, не досягла жодної мети, просто ходила весь день у спортивному ліфчику і навіть спортом не позаймалась.
У ці моменти прощання із сьогодні, яке скоро стане вчора, у мене починається синдром заїдання суму. І цукерок чомусь в вечірній час зовсім не хочу. А хочу ковбаси. Дістаю з холодильника півпалки Московської ковбаси, починаю її різати, потім помічаю недоїдки камамберу, солоні огірки і навіть роблю бутерброд з шинкою.
У кімнаті під світлом свічок та лампадок швиденько все з’їдаю і повертаюсь на кухню по нову порцію – оселедець під шубою на друге. Швиденько поїдаю оселедець і лягаю спати – в такі дні ми зовсім не бережемо себе, ми не лише не пам’ятаємо, що a minute on the lips forever on the hips, нам також здається, що і зуби чистити теж не треба, адже життя – тлін, і спрацьовують самодеструктивні звички.
Не дивуйся, коли побачиш велику товсту людину, котрій не хочеться жити. Все, можливо, починалося з емоційного зриву чи гормонального збою, але закінчується завжди небажанням чистити зуби. Дні перетікають з одного в другий непомічено, а ковбаса Московська непомітно тане в холодильнику, допомагаючи комусь заїдати свій сум.
Я сплю собі тихенько, у мене в животі булькає чорний хліб з ковбасою з камамбером з огірками з оселедцем. Бюст Пушкіна засудливо дивиться на мене з полички, а телефон забула поставити на авіарежим.
У собачий голос починає грати Ян Тірсен музикою з фільма про Амелі, я вистрибую з ліжка, беру трубку, а в животі перевертається с боку на бік оселедець.
– Альо.
– Це Франсуа, мені необхідно терміново приїхати до України, ти могла б мене зустріти?
– Франсуа, ти здурів? Зараз ніч! – Ковбаса в моєму животі обурюється.
– Ти розумієш, Міло, я закохався.
Франсуа закохався. Я переїла камамберу і не почистила зуби. Вічний Пушкін поблажливо позирає з полиці. Що я маю робити, як не стояти на балконі, так, щоб вітер обдував мої світлі коси, а дерева тихенько заспокоювали мене – не злись, він закохався. Я відчуваю сестринську відповідальність за цього переляканого, схожого на молодого П’єра Рішара молодика, і слухаю його, спокійно, через вдих та видих.
– Така історія, ти не повіриш. Сиджу в паризькому метро, чекаю на потяг. Біля мене дівчина – руда, струнка, з синіми очима, як два маленькі озера, ніжна. Я її запитав, як її звати, вона сказала Злата (вимовляє з французьким акцентом). Вона каже: я з України, показує мені в телефоні зелені стрункі ялини, каже, що завтра вертається додому і скоро поїде туди. Приходить потяг, і вона біжить та сідає в нього. А я, телепень, сиджу на пероні відморожений і відпускаю її. Схаменувся, дістав телефона – сфоткав її, але вийшло тільки фото ззаду, де вона заходить в метро.
«Ідіот», – думаю я. Як він хоче її знайти?
– Міло, я приїду в неділю, ти можеш мене зустріти?
Я, в шоці, відповідаю, що зустріну. Кладу трубку і, під пильним поглядом Пушкіна, лягаю
