яка в мене колись була пасіка, – він зажурено похитав головою. – Півсотні пнів… Усе з димом пустили, бусурмани кляті… Ага… – раптом схаменувся він. – Я ж так і не сказав свого імені… Рудим Паньком мене кличуть, або – Пасічником. Це кому як більше подобається, а мені – без різниці. Може, доводилося чути?
Козаки заперечно помотали чубами.
– Ну, то й грець з тим… – махнув рукою чоловічок. – Голова спухне якщо кожного, хто у Великім Лузі живе, знати і пам’ятати. Куріть, хлопці, куріть… Щоб дома не журилися, – похопився, бачачи, що козак не поспішає натоптувати люльку, а продовжує уважно розглядати кисет.
– Обов’язково, – пробурмотів Гарбуз, розпускаючи шнурівку і дістаючи з мішечка пучку тютюну. – Дивно, але здається мені, що я вже колись бачив схожу цяцянку. От тільки ніяк не пригадаю, в чиїх руках.
– А ну, дай подивитися… – зацікавлено потягнувся до кисета Лис. Оглянув уважно і заперечливо похитав головою. – Ні, не впізнаю… – Потім засунув пальці всередину і зі словами: – О, тут ще щось є! – видобув назовні великий натільний хрестик на товстому срібному ланцюжку.
– Цікаво! – здивовано вигукнув Гарбуз, оглядаючи Панька уважним поглядом з-під примружених повік. – Гм… Чого це ти, чоловіче добрий, хрестик не на шиї, як годиться християнинові, а в кисеті носиш? Чи це не твій? І ти його разом з кисетом з мертвого козака зняв? Від того і вишивка мені знайомою здалася? Признавайся, бісова душа! Та всю правду кажи, як на сповіді! Бо… – пригрозив кулаком, – …гірше буде.
– Придумав таке, – з образою в голосі потягнувся за кисетом Панько. – Я ж не з церкви додому йду, а з бусурманського полону втік. Ніби не знаєш, що за хрестик на шиї там голову з плечей знімуть швидше, ніж чхнути вспієш. А в тютюн заховав, бо він для татарина нічого не вартий. І тому це найнадійніше місце, якщо хочеш уберегти від їхніх загребущих лап щось цінне. Зрозуміло? А тепер, віддавайте кисет, якщо віри мені немає…
– Ну, вибачай, Пасічник, – Лис примирливим жестом простягнув Рудому Паньку натільний хрестик. – Не хотіли образити. Але, погодься: дивно знаходити святу річ, заховану в тютюні? Тим паче, що ти вже на рідній землі. Міг би й пригадати…
Той щось невиразно пробурмотів у відповідь і демонстративно натягнув ланцюжок на шию, поверх лахміття, як піп наперсний хрест поверх риз. Неначе хотів сказати: дивіться і більше не сумнівайтеся в тому, що перед вами щирий християнин! Принаймні запорожці подумали саме так.
А через пару хвилин козаки дружно натоптали чубуки, але не поспішали закурювати, ввічливо чекаючи, коли до них приєднається господар тютюну.
– На мене не чекайте, панове-товариші, – зрозумів Панько. – Я і від їжі вже так захмелів, ніби оковитої сьорбнув. Та й люльки у мене своєї немає. Завтра знайду підходящий корінь і виріжу… – потім вийняв з вогню тліючу гілочку і підніс Лисові.
Таке пояснення було зрозуміле: люлька не ложка – чужому ніхто власну не запропонує.
