не знають, куди улов подіти, а якщо хтось надумає змагатися з ними, то куди там, будь-кого обійдуть! Сюди вони зазвичай прибували залізницею – хто пішки по шпалах, а хто потягом, а коли гілку на Ровлі закрили, стали користуватися ось цим автобусом. Авжеж, в Інсмуті є готель, «Джілмен-гауз», хоча то лише сама назва, та й годі. Не радив би вам там зупинятися. Краще ночуйте тут, їдьте завтра вранці десятигодинним автобусом, а ввечері сідайте там на восьмигодинний автобус до Архема. Був у нас один фабричний інспектор, котрий кілька років тому зупинявся в цьому «Джілмен-гаузі», то після цього він ще довго похнюплено згадував це місце. У них там, схоже, збирається досить дивна публіка, бо він чув за стіною всілякі голоси. І це – незважаючи на те, що в сусідніх номерах узагалі ніхто не жив. І такі то були голоси, що у нього по шкірі сироти бігали. Йому тоді здалося, що це була якась незнайома, немов чужинська мова. Але особливо йому не сподобався там один голос, який часом встрявав у бесіду. Дуже неприродний, дивний такий – плямкання, як казав той інспектор. Тому він навіть не ризикнув роздягатися та лягати спати. Так і просидів усю ніч, а як тільки розвидніло, накивав звідти п’ятами. За його словами, ця балачка також тривала мало не до самого ранку.
Цьому інспектору (його Кейсі звати) було що розповісти про те, як стежили за ним інсмутські хлопці, але він постійно був напоготові. За його словами, фабрика Марша – вельми дивне місце, це старий млин, збудований біля нижніх водоскидів Менаксет. Те, що він розповів, цілком збігалося з тим, що і я чув особисто: бухгалтерські книги в цілковитому безладі, й узагалі, як йому здалося, ніхто там до пуття не провадить якогось обліку. Знаєте, постійно снували всілякі чутки щодо того, де той Марш видобуває золото, яке потім очищає. Начебто і закупівель якихось значних ніколи не робили, а кілька років тому відправили кораблями величезну партію зливків.
Подейкували і про доволі дивні коштовності, які моряки та робітники з фабрики іноді потай продавали набік і які кілька разів бачили на тамтешніх жінках. Дехто пояснював усе це тим, що старий капітан Обед наторгував золота, коли заходив у різні заморські порти, оскільки він завжди брав із собою в плавання цілі скрині скляного намиста та інших дрібничок, які моряки зазвичай дарують або обмінюють на щось у тубільців. Інші вважали (та й досі вважають), що він знайшов на Рифі Диявола старовинний піратський скарб. Але тут є одна заковика. Старий капітан ось уже шістдесят років, як Богові душу віддав, а з часів громадянської війни у них не було жодного пристойного великого корабля. Й усе ж Марші продовжують скуповувати всілякі дрібнички – в основному, намисто й якусь гумову дурню, так у будь-якому разі кажуть. А може, цим інсмутцям просто подобається чіпляти їх собі на шию, а потім розглядати себе в дзеркало – дідько їх знає, може, вони і самі нічим не кращі за канібалів, котрі живуть у південних морях, і гвінейських дикунів.
Та епідемія, що вибухнула 1846-го, схоже, витравила з міста всю його кращу кров. Узагалі, зараз там живе
