річ, Бомонт, але він зазвичай жив у розрідженій атмосфері олімпійських висот, звідки його погляду відкривалися лише такі події, як міжнародні кризи або крах кабінету міністрів. Іноді ми бачили, як він величаво пливе в своє святилище, спрямувавши погляд кудись у далечінь, подумки блукаючи десь на Балканах або в Перській затоці. Для нас Бомонт залишався недосяжним, і ми зазвичай мали справу з МакАрдлом, котрий був його правою рукою.
Коли я увійшов до редакції, старигань кивнув мені та зсунув окуляри на лисину.
– Отже, пане Мелоун, звідусіль про вас чую. Ви робите успіхи, – привітався він.
Я подякував.
– Ваш нарис про вибух на шахті просто чудовий. Те саме можу сказати і про пожежі в Саутворку. Маєте все необхідне, щоб стати хорошим журналістом. Ви прийшли в якійсь справі?
– Хочу попросити вас про послугу.
Погляд МакАрдла злякано забігав по кімнаті:
– Гм! Гм! А що таке?
– Чи не могли б ви, сер, послати мене з якимось дорученням від нашої газети? Я зроблю все, що в моїх силах, і привезу вам цікавий матеріал.
– А яке доручення маєте на увазі, пане Мелоун?
– Будь-яке, сер, аби воно було пов’язане з пригодами та небезпеками. Я не зраджу сподівань, сер. І чим важче мені буде, тим краще.
– Ви, здається, не проти попрощатися з життям?
– Ні, просто не хочу, щоб воно минуло даремно, сер.
– Любий мій пане Мелоун, ви вже занадто… занадто перейнялися. Часи не ті. Витрати на спеціальних кореспондентів перестали себе виправдовувати. І, в будь-якому разі, такі доручення даються репортеру з ім’ям, котрий уже завоював довіру публіки. Білі плями на мапі давно заповнені, а ви ні сіло ні впало розмріялися про романтичні пригоди! Втім, стривайте, – додав він і раптом усміхнувся. – До речі, про білі плями. А що, коли ми розвінчаємо одного шарлатана, сучасного Мюнхґаузена, і підіймемо його на кпини? Чому б вам не викрити його брехню? Це буде непогано. Погоджуєтеся?
– Що завгодно, куди завгодно – я готовий на все!
МакАрдл занурився в роздуми.
– Є один чоловік… – озвався він нарешті. – Тільки не знаю, чи вдасться вам налагодити з ним стосунки або хоча б домогтися інтерв’ю. Втім, у вас, здається, є дар викликати прихильність людей до себе. Не збагну, в чому тут суть, – чи ви такий уже симпатичний юнак, чи це тваринний магнетизм, чи ваша життєрадісність, але я на собі це відчув.
– Ви дуже добрі до мене, сер.
– Так от, чому б вам не спробувати щастя з професором Челленджером? Він живе в Енмор-парку.
Мушу зізнатися, що був дещо спантеличений такою пропозицією.
– Челленджер? Знаменитий зоолог професор Челленджер? Це не той, котрий проломив голову Бланделлу з «Телеграфу»?
Редактор відділу новин похмуро всміхнувся:
– Що, не до шмиги? Ви ж були готові на будь-який подвиг!
– Ні, чому ж? У нашій справі
