23 січня 1891 року в селі Піски Бобровицького району Чернігівської області у багатодітній родині дяка Григорія Тимофійовича Тичини. Григорій Тичина пишався своїм козацьким походженням. В «Автобіографії» Павло Григорович писав: «Батько мій з нижчого духовенства: він був сільським дячком і водночас учителем грамоти». Як свідчать архівні документи, Григорій Тимофійович Тичина прибув у село Піски влітку 1887 року в тридцятилітньому віці. Спочатку служив паламарем при храмі, а згодом його призначили дяком і водночас учителем грамоти для селянських дітей. «Слишком тяжела была молодость отца. Отец его, а мой дед Тимофей, никак не хотел учить маленького Григория. В школу походил, мол, год-два – ну и хватит. Этим воспользовались два далеких родственника моего отца. Один из них, священник села Лёток над Десной, сманил Григория к себе, пообещав отдать его учиться в бурсу. Григорий два года чистил у него конюшню, да так и не дождался обещанного. Тогда перехватил Григория к себе другой родственник – священник из села Семиполки. Здесь на подростка помимо чистки конюшни и присмотра за лошадьми в поле еще больше навалили работы. Священник со своими подручными живописцами исполнял заказы иконописной мастерской Киева на Подоле. Часто Григория срочно посылали верхом на лошади в Киев, через глухой Броварский лес, с тем, чтобы к ночи он уже возвратился оттуда с ответом. Григорий мыл кисти, счищал палитры, растирал краски. Но годы шли. Как переростка, его уже не принимали ни в какое училище.
Оставалось одно: самому готовиться к экзамену на дьячка, готовиться урывками, около лошадей, на лугу. Он выдержал экзамен, и его сразу назначили в село Пески», – писав згодом П. Тичина.
У Пісках Григорій Тичина познайомився з молодесенькою дівчи-ною-сиротою Марією Савицькою, яка вийшла за нього заміж у неповні шістнадцять років. У шлюбі Марії Василівни та Григорія Тимо-фійовича Тичин народилося тринадцятеро дітей, живими з яких залишилося дев’ятеро – четверо хлопчиків і п’ятеро дівчаток. У своєму щоденнику він згодом зробив такий запис: «Я тільки син бідного дячка з Пісок… Я – сьомий, а всіх тринадцятеро. Я – посередині. До мене: Василь, Проня, Пелагія, Михайло, Ірина, Іван, після мене: Оксана, Євген, Кость, Олександра, Наталка, Сергій».
«Сім’я Тичин (Тичиніних) на ті часи бідна, засмикана нестатками, селянськими клопотами родина, – писав дослідник життя і творчого шляху письменника С. Тельнюк: – …І все ж, щось у ній було особливе. Всі Тичини… талановиті, тягнулись до творчості».
Люди, які пам’ятали Григорія в молодості, твердили, що ця людина відрізнялася від міщан не тільки одягом (носив піджак, сорочку зі стоячим коміром, мав добротні чоботи), не тільки красою, а й міськими замашками й неабиякою енергійністю. Він усе любив робити «на панську ногу». Так, примушував малих розчісувати волосся за панською модою, називав їх «по-панськи» Мішею, Ванею, Павлушею, Ксенею. Навіть дружину, хоч вона й противилась цьому, кликав Машею. Схиляння перед усім панським, а значить, не своїм, автоматично російським, призвело до того, що батько змінив
