так я тепленьким до черева притулив. А воно й справді помогло, вже не болить, – одказує Нацацеркія.
Сіли обідати. Взяв дев глека в руки, щоб налити вина, а він порожній. Ото й каже:
– А візьми-но, чоловіче добрий, цього глека та сходи наточи вина. Воно у нас у дворі, у квеврі3.
Нацацеркія як побачив той квеврі, то від страху закляк. Сидять деви та й чекають, а Нацацеркії все нема й нема. Обридло девам чекати, вийшли у двір та й бачать, що їхній гість узяв у руки лопату і копає землю довкола квеврі.
– Що це ти робиш? – питають його деви.
– А хіба не краще взяти квеврі заразом, ніж ходити з тими малесенькими глеками по сто разів!
Деви аж зойкнули. Стоять та й думають: «Нас дев’ятеро братів, та й то ми ледве витягаємо квеврі з землі, а він сам ладен його нести». Отож наточили самі в глек вина та й понесли до столу.
Сіли та й обідають. Коли це котрийсь із девів кашлянув, а сердешного Нацацеркію аж під стелю підкинуло, та так, що він і прилип до сволока.
Деви зирк угору та й побачили там Нацацеркію.
– Як ти там опинився? – питають.
– Як та як! Ось візьму оцього прута, – показує на сволок, – та й одлупцюю вас, аби знали, як кашляти переді мною!
Деви вже й геть поперелякувалися: «Ми, дев’ятеро братів, ледве доперли цього дуба, щоб сволок покласти, а він його прутом називає!» Та нишком і повтікали з хати. А Нацацеркія якось вже там зліз додолу та й став у тій хаті господарювати.
Деви ж, утікаючи, розбіглися світ за очі. А одному трапилася лисиця. Побачила наляканого дева та й питає:
– Куди це ти біжиш, наче тороплений? Що тобі спричинилося?
– Атож! Як його й не бігти, коли до нас прийшов один чоловік та й мало не повбивав нас!
І дев розповів лисиці про свою пригоду.
Лисиця зареготала та й каже:
– Та то ж Нацацеркія! Він недоладний та ледачий, невістка його з хати витурила. Я його добре знаю: скільки курей у них було, то все я виносила. Ходи зі мною! Дивуюся, як це він вас налякав – адже сам найперший боягуз.
– Ба ні! – одказує дев. – Я тобі не вірю!
Як почала його лисиця просити – ні та й ні!
Нарешті дев придумав таке:
– Щоб ти мене не обдурила, давай прив’яжу тебе та й поведу на мотузці!
– То й гаразд! – погодилася лисиця, обмоталася мотузком, а кінець прив’язала девові до пояса.
От вони йдуть до хати дева, а Нацацеркія побачив їх, вискочив у двір та й кричить:
– Бач, клята лисице! Бач, харцизяко! Адже ти заборгувала мені дванадцять девів, а ведеш всього-на-всього одного!
Дев як почув, перелякався на смерть та й накивав п’ятами, а лисиця дибуляла на мотузку скільки могла, а тоді впала, поки її дев не побив об каміння по дорозі.
А Нацацеркія поскладав на верблюдів усе добро, що деви надбали, та й повіз додому. Як побачила невістка стільки багатства, зраділа й пустила Нацацеркію в хату. Відтоді й живуть мирно та щасливо.
Земля
Квеврі – велика глиняна посудина на вино, яку закопують у землю.
