Чому цар так пильно стежив за перебігом цього конфлікту? На ці питання нині складно дати відповідь, бо ці події детально описані лише в московських історичних документах. Українських оригіналів збереглося дуже мало, решта – або чернетки, або неякісні копії.
На сторінках роману я спробувала викласти свої припущення щодо вищезазначених питань. І сподіваюся, що кожен читач теж замислиться над ними.
Пролог
Серпень 1657 року. Чигирин
Іван Виговський задумливо дивився у вікно, розчахнуте в ніч, крізь яке линули чарівні пахощі літа з виразними нотками гіркуватої від пилу спеки, духмяного сіна та солодких ранніх яблук. Нічка була тиха, осяяна лише зорями. Невдовзі розжевріє світанок, відродиться сонце, подарувавши людям новий день, і хтось в цьому світі народиться, а хтось помре. Іван зітхнув. Його душу гнітили одночасно і жаль, і гіркота, змагаючись із бажанням забути, викреслити ці почуття зі своєї свідомості та жити далі – його ж життя триває. Причиною такої різнобарвності почуттів генерального писаря Війська Запорозького була смерть гетьмана Богдана Хмельницького.
Дивні стосунки пов’язували покійного гетьмана та генерального писаря – вони відмінно доповнювали один одного. Богдан був палкий та категоричний, Іван – м’який та гнучкий, що було на руку обом. І тепер Іванові було гірко усвідомлювати: Богдана більше немає. Він відчував величезну порожнечу в душі та шукав у собі сили її заповнити. «Згасло сонце, яке осяяло Україну», – хмуро подумав Виговський та озирнувся. При світлі свічок на нього вичікувально дивилися ніжинський полковник Григорій Гуляни́цький, генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний, позаду них з темряви виступало лице брата Данила, а далі в темряві губились обличчя інших, прихильних до Виговського козацьких старшин.
– Ти забув, як влітку1 козаки вчинили Юрасеві рóкош?2 – жорстко запитав Гуляницький. – І ти розумієш, що бувалі козаки не схочуть коритися хлопчині, який ще й шаблі не нюхав! Ти мусиш стати гетьманом, – з особливою інтонацією наголосив він, – а не опікуном при ньому!
– Тільки тобі відомі всі таємниці небіжчика Богдана, всі його таємні плани та думки, – м’яко додав Зарудний, – тому тільки ти годишся в гетьмани.
Виговський промовчав і відвернувся від своїх приятелів, задумливо ковзнувши поглядом у ніч.
Насправді Івана шкребло невдоволення, певна образа і цілком логічна гординя – чому покійний Хмель прагнув спадковості гетьманської влади, зламавши споконвічні козацькі звичаї? Невже він не розумів: його юний син – не найкраща кандидатура в гетьмани?! Славне ім’я батька не змусить козаків коритися Юрасеві. І хлопцеві не вистачить сил запобігти інтригам навколо булави, що можуть виникнути. Адже є чимало козаків, які не поступляться спритністю та розумом старому Хмелеві. Наприклад, він, Іван. Хіба мало сил він віддав Україні, що булава не повинна дістатися йому? Адже відтоді як у 1648 році після битви під Жовтими Водами Богдан викупив його з татарського полону, Виговський вірою та правдою служив Україні, не шкодуючи свого життя.
Хіба не він у той чорний 1651 рік, ледь вирвавшись з полону від хана Ісляма Ґерая, кинувся під Паволоч3 збирати розсіяні козацькі загони та під Чудновим і на Уманському шляху розбив вісім тисяч татар, які поверталися до Криму, обтяжені бранцями, чим змусив хана відпустити Хмельницького? А в скількох битвах Іван ризикував своїм життям? Хіба не він створив таку потужну канцелярію, якої ніколи не мало Військо Запорозьке? Канцлер – так з повагою називали посли іноземних держав генерального писаря Виговського. Хіба це не він доклав руку до створення такої розвідки та шпигунської мережі, що гетьман знав про більшість потаємних справ сусідніх монархів? Та й завжди Іван був найближчим радником і помічником Богдана.
Однак ці амбіції та заслуги тьмяніли перед головним – Іван любив Україну і прагнув зберегти її свободу. Адже старий ворог молодої держави, Річ Посполита, нікуди не подівся, а ще й додався новий. Той самий, який взявся допомагати, – Московія нишком почала наступ на незалежність України.
Іван гірко усміхнувся – скільки сил він поклав при розробці Переяславських статей, але все прахом пішло – Московія першою не дотримала цієї угоди, уклавши за спиною України Віленське перемир’я з Польщею. А ледь зачувши, що Богдан на ладан дихає, Москва через свого посла Желябужського почала підбурювати людей проти гетьмана: мовляв, простому людові краще б жилося під повною владою царя. Отже, царя Олексія Михайловича Найтихішого не влаштовує Україна на чолі з самостійним гетьманом, що володарює наче суверенний монарх, – йому треба такого гетьмана, який став би вірним холопом.
Та навіть на церкву зазіхнув! У квітні помер київський митрополит, і треба було обирати нового. От московські посли недвозначно натякали, щоб українське духівництво «побажало» піти в послух до московського
Після укладення у 1656 р. між Московією та Річчю Посполитою Віленського перемир’я Хмельницький створив так звану Раднотську коаліцію між Україною, Швецією та Трансільванією, метою якої був поділ Речі Посполитої. У 1657 р. відбувся похід союзників у Польщу, який закінчився провалом. Козацько-трансільванська армія під тиском польського війська відступила в Україну. Богдан Хмельницький відправив їй на допомогу військо, яке очолив його син Юрій.
Раднотська коаліція не влаштовувала Московію, бо, за умовами Віленського перемир’я, поляки мали б обрати Олексія Михайловича своїм наступним королем. Крім того, цар прагнув провести в Україні низку реформ, які б фактично знищили її незалежність. Для з’ясування участі в коаліції України цар відправив посла Івана Желябужського, який, опинившись в армії Юрія і помітивши невдоволення простих козаків своїми більш заможними товаришами, почав вести агітацію за обмеження влади гетьмана на користь царя. Зокрема наголошував, що цей похід здійснюється без царського наказу. У результаті обурене військо Юрія розійшлося. (
Рóкош (пол.
Йдеться про події битви під Берестечком 18
