Я хочу докладно знати про твоє здоров’я – геть усе, ти, мабуть, зовсім занедбав серце і сам про це не здогадуєшся.
Еморі подумав: яким поверховим було нашарування його власного покоління. Окрім миттєвого відчуття сором’язливості, він усвідомив, що його давній дитячий зв’язок з матір’ю не переривався ані на хвилину. (Хоча перші декілька днів він вештався садом та вздовж берега в стані покинутої самотності, знаходячи якусь апатичну відраду у викурюванні сигарет «Bull» у гаражі в компанії одного із шоферів.)
Шістдесят акрів маєтку були поцятковані старими і новими альтанками, фонтанами і білими лавами, які виринали подекуди із гущавини; там також кублилось постійно зростаюче сімейство білих котів, вони блукали між клумбами і вимальовувались уночі на фоні чорних силуетів дерев. На одній із таких тінистих стежин Беатріс врешті зловила Еморі, після того, як містер Блейн усамітнився за звичкою на весь вечір у своїй бібліотеці.
Дорікнувши йому, що він її уникає, вона втягнула його в довгий тет-а-тет при місячному сяйві. Її краса захоплювала його – він знаходив у собі стільки її рис, – яка витончена її біла шия і плечі, граційність заможної трицятилітньої жінки.
– Коли у мене стався нервовий зрив, – вона говорила про це, як про подвиг, – лікарі сказали мені (її голос перейшов на довірливі нотки): якби хоч один чоловік так затято пив, як я, він би вже давно знищив себе ущент, мій любий, і вже зійшов би в могилу…
Еморі скривився і подумав: цікаво, як би ці слова сприйняв Фроґґі Паркер.
– Знаєш, – трагічно продовжувала Беатріс, – у мене були сни – дивовижні видіння. – Вона притиснула долоні до очей. – Я бачила бронзові ріки, їхні хвилі омивали мармурові береги, і велетенські птахи ширяли повітрям – строкаті із райдужним пір’ям. Я чула дивну музику і наростаючий гул варварських труб… Ти що?
Еморі пирснув.
– Що таке, Еморі?
– Не зважай, продовжуй, Беатріс.
– Отой сон повторювався і повторювався: сади, що пишніли барвами, проти яких наш сад – просто ніщо, місяць, що безупинно гойдався, не блідий, як узимку, а золотіший за місяці літньої ночі.
– А зараз ти як почуваєшся, Беатріс?
– Загалом – краще, ніж будь-коли. Але ніхто не розуміє, Еморі! Я знаю, що не можу пояснити це тобі, але це так…
Еморі був зворушений. Він обійняв матір і легенько потерся об її плече.
– Бідолашна Беатріс, бідна моя Беатріс…
– Але ж розкажи мені про себе, Еморі! У тебе, мабуть, були жахливі два роки?
Еморі спочатку думав збрехати, але наважився говорити, як є.
– Ні, Беатріс. Я цікаво провів час. Я пристосувався до смаків довкілля, став буденним (він сам себе здивував цими словами, і уявив, як би витріщився Фроґґі).
– Беатріс! – раптово вигукнув він. – Знаєш, хочу поїхати вчитись в іншу школу. Всі в Міннеаполісі їдуть вчитись десь-інде.
На обличчі Беатріс з’явилось занепокоєння.
– Але
