називали його у класі.
– Тоді запрошую до господи, – сказав священик. – Підкріпишся з дороги, а там і поговоримо. Це ж скільки часу ми з тобою не бачилися?
– Років шість, напевне, – спробував згадати Павло.
– Шість! – підтвердив Маркіян. – Не менше.
Він провів Павла до плебані, яка виявилася навіть незамкненою. На його німе здивування Маркіян пояснив, що злодіїв у селі споконвіку не було, а чужі сюди не заїжджають – красти нічого, та й кожен чужак тут на виду.
– Тебе також, між іншим, запеленгували, тому якщо маєш намір щось натворити протизаконне, можеш одразу відмовитися від цього.
– Та я не збираюся чинити нічого протизаконного! – відказав Павло. – Просто хочу отримати консультацію у спеціаліста.
– Якщо це пов’язано з питанням церкви, то ти приїхав недаремно.
– Сподіваюся, що це стосується церкви.
Будинок, у котрому ось уже чотири роки проживав Маркіян Кирилюк, вражала спартанською обстановкою, але для Павла це не стало несподіванкою. Два роки тому раптово захворіла і буквально за місяць згасла Оксана, дружина Маркіяна. Із веселого, дотепного священика він перетворився на мовчазну задумливу людину. У служінні в церкві Маркіян знайшов єдине своє спасіння. Він навідріз відмовився перебратися в іншу, багатшу парафію, котру йому пропонували. Хоч у колах, у яких обертався Маркіян, подібних відмов не терпіли, усе ж із розумінням поставилися до бажання молодого священика бути поруч із могилою рідної йому людини.
Але охайність, що панувала в будинку, підказувала, що жіноча рука тут усе ж є. На столі у кухні навіть чекав накритий білим рушником обід.
Зауваживши здивований погляд гостя, господар поспішив заспокоїти.
– Місцеві жінки постаралися, – мовив він. – Я відмовлявся від такої честі, але на сході вони вирішили по черзі готувати мені обід на неділю.
– Тебе люблять, – зробив висновок Павло.
– А також бояться, що я поїду звідси. Але це даремно: Оксану я не залишу.
Маркіян говорив про дружину, як про живу, і Павло зрозумів, що для друга вона не помирала.
– Я скину сутану, а ти почекай мене тут, – сказав Маркіян і пішов в іншу кімнату.
Павло оглянув кухню, відзначив ідеальний порядок і сів у крісло перед столом. Він вирішив не форсувати подій, зрештою, до відправки автобуса ще добрих шість годин.
Маркіян з’явився несподівано, уже без сутани, у звичайній чорній сорочці, навіть без колоратки. Він підняв рушник, котрим якась жінка накрила приготовлений йому обід. Борщ, картопля з рибою.
– Склади компанію! – сказав він.
Павло хотів було відмовитися, мовляв, тут одному ледве вистачить, але господар не став вислуховувати ці аргументи і налив страву у дві глибокі миски.
Гість не став більше відмовлятись, узяв запропоновану йому ложку, і невдовзі чулося лише постукування ложок об посуд.
– Як
