буде за малі.
Раптом згадав, що ще не передивився кишені піджака. Швидко розгорнув пакунок. Так і є, у штанах був скляний мундштук, а у фраку носовичок. Взяв знайдені предмети і поклав до кишені піджака. Одночасно намацав ще щось незнайоме. Якийсь картон… Ага, це той лист-запрошення.
Ще раз витягнув з конверта і перечитав. З самого низу несподівано вдарив у його свідомість дрібний шрифт: Фрак – ордени.
Кинув оком на фрак. Бенкет… Їжа, багато їжі, ще й задурно…
«Я дурень», – подумав він, однак знову уважно перечитав запрошення: 15 липня цього року о 8-й годині вечора.
Він не міг відігнати ці думки.
– Пане Валентине, сьогодні п’ятнадцяте? – запитав він.
– Так, п’ятнадцяте.
– А котра година буде?
– Буде і десята, але зараз сьома.
Дизма на хвилину завмер.
«Та що мені зроблять? – подумав він. – Ну, викинуть за двері. Зрештою, там буде стільки людей…»
Узяв приладдя до гоління й почав перевдягатися.
Працюючи в повітовій бібліотеці, довгими пообідніми годинами, коли зовсім не було роботи, він почитував книжки. Частенько траплялися описи балів та прийомів, організованих різними графами й міністрами. Він знав – якщо книжки писали правду, – що на таких великих прийомах зазвичай буває багато людей, не знайомих між собою, тож йому має вдатися цей ризикований намір. Особливо якщо не буде надто виділятися серед гостей.
Родина Бартеків сиділа за столом і їла картоплю, запиваючи чаєм.
«Їжа, багато їжі, – думав Дизма, – м’ясо, хліб, риба…»
Вмившись над умивальником, він розчесав скуйовджене волосся і одягнув накрохмалену сорочку.
– Таки на весілля йде, – сказала Валентиниха. Її чоловік глянув на квартиранта і буркнув:
– Що нам до того.
Дизма ледве застібнув тугий комірець, зав’язав галстук і одягнув фрак.
– Їжа, багато їжі, – шепотів.
– Що ви кажете?
– Нічого, до побачення.
Повільно зійшов по сходах, застібаючи габардиновий плащ.
Під найближчим ліхтарем ще раз передивився запрошення і констатував, що там не було імені адресата. Сховав його до кишені, а конверт порвав і викинув геть.
Він ще слабо орієнтувався у місті і, хвилину вагаючись, зрештою вирішив іти знайомою дорогою. Повернув на Залізну, на розі Холодної звернув у бік костелу. Звідти вже було видно Електоральну та Банкову площу.
На вулицях кипіло вечірнє життя робітничих кварталів. З шинків лунали хриплі звуки гармоні, брудними тротуарами вешталися групи підлітків і молодих робітників у розстібнутих піджаках і без комірців. Дівчата по троє, по четверо, взявшись під руки, хихотіли й пошепки перемовлялися. Старші жінки з дітьми на руках стояли біля воріт або сиділи на винесених з помешкань табуретах.
«Субота», – подумав Дизма.
На Електоральній теж юрба: євреї, які святкували шабат, заполонили
