і до голови, на якій волосся готове було стати дибом: якийсь жах підіймався йому з глибини душі і на хвилину затьмив погляд. О, він не боявся, що сидить якраз поруч з тими, що балакають привселюдно про його вчинок, ні, до сього йому було байдуже, лише цікаво було послухати се з чужих уст, але інше в стократ страшніше схвилювало враз, як напад хуртовини, його душу. Се була страшна думка, що висловлялась одним словом «помилка», але воно було дуже-дуже страшне і, немов розкалена криця, в’їлось йому в душу… Річ в тім, що з дальшої розмови сих двох добродіїв вияснилось, що вбитий той син Тартаренка, що напередодні приїхав додому; а той, кого повинно було вбити, нікуди не їздив і завжди жив тут. Помилка?.. О, як се жахливо і незвичайно страшно!.. Корденко ледве стримався, щоб не застогнати. Він уже не слухав розмови. Газета йому випала з рук, і він пильно-пильно дивився поперед себе, а в очах йому блиска одна думка, гаряча, пекельна думка, що палила, як жаром лихоманки, його мозок, стискала обручем всю голову. І під отією загравою, що схопилась од якоїсь пожежі, що панувала в душі, меркла всяка здорова думка, падала в огонь пожежі і горіла, кожна спроба зрозуміти се безглузде і жорстоке, що владно насувалося на душу.
«Помилка» – згучало в устах.
«Помилка» – відбивалось в голові.
«Помилка» – немов лепетала вся перелякана і збентежена, вкрай стурбована душа.
І руки йому опускались, очі все дивились пильно на кінець стола, де безглуздо лежала якась крихітка булки. І та крихітка в’їлась в розум і немов була там зайвою, але немов вся розгадка, все зрозуміння страшного і безглуздого залежало од того, щоб дивитись на сю крихітку і зрозуміти її, – на що вона, чого вона…
Бадьора рука ударила Корденка по плечу, і він здригнувся, як схоплений на місці злочину… Він підняв очі і пізнав товариша; якого ждав, – Івана Вовтузенка, дуже веселого і енергійного, зовсім ще молодого юнака, який завжди насмішкувато відносився до всяких сумних становищ і ніколи тяжкому гніту душевному не давав наполягти на свою вертку душу. Тоненький і високий, дуже рухливий, з коротким каштановим м’яким волоссям, ніжними і рівними рисами світлого обличчя, він здавався Корденкові тепер особливо гарним, приємним, бажаним. Він зрадів йому, як розгадці.
– Що се ти задивився на кінець стола, як теля на сороку? – всміхаючись і швидко та дзвінко балакаючи своїм соковитим, молодим і чистим тенорком, спитав, торкаючи його, Вовтузенко.
– Я?.. – метушачись незвичайно для себе, вимовив Корденко.
– Та що се ти, немов тебе мокрим рядном накрили?
– Ні, ні, стривай, – схопив Корденко за руку Вовтузенка.
– А що? – схилився до нього сей останній і серйозно та пильно подивився у вічі. – Зробив?
Корденко поблід і здригнувся. Поблід теж і Вовтузенко.
– Ходім, – спіткавши оте на чолі товариша, вимовив Корденко ледве чутно.
– Ходім! – енергійно підтримав Вовтузенко.
Вони вийшли під руку і пішли вулицею мовчки. Корденко всім напруженням сили
