ми і деспот, ми і цар. І будь-яка революція, «анархізм» рабського духом народу завершиться руїною і появою на престолі нового деспота, який «узаконить» оту вічну, введену в догму християнством най-первіснішу форму утопії: «деспот і народ».
Хоча Леся Українка переконана, що соціальне рабство не здолати одним лише словом, але що робити, коли для неї найстрашніше – духовне рабство, моральна деградація людини, суспільна пасивність, безпорадні квиління та голосіння слабких духом. Тому, бачачи перед собою духовну руїну, сонне царство пригнічених, затлумлених земляків своїх, поетеса мимоволі відчуває гнів. Згадаймо бодай її звернення до свого «занапащеного, нещасного краю», над лихою долею якого вилито поетесою чимало сліз.
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!
(„І все-таки до тебе думка лине…”)
У «діалозі» «В дому роботи, в країні неволі» раб-гебрей жадає в єгипетській неволі помсти і на запитання раба-єгиптянина «Що б ти зробив, якби ти вільним став?» відповідає:
Я! Що зробив би я? Розруйнував би
усі ті храми ваші й піраміди!
Порозбирав би всі камінні довбні!
Всіх мертвяків повикидав би геть!
Загородив би Ніл і затопив би
увесь сей край неволі!
Та раб-гебрей відрізняється від раба-єгиптянина тим, що він у рабстві подвійному – він раб ще й у чужій країні, серед чужих його культурі, його традиціям і віруванням богів:
Гірка неволя, та найгірше
в ній те, що я служу отим потворам…
Раб-єгиптянин хоча й живе в «країні неволі», бо сам є невільником, проте це його «дім роботи», і якби він «сам був паном над собою», тоді б не мури мурував цього храму для національних богів, а виконував би благороднішу роботу – різьбу, малярство, будівництво…
Не раз, мені здається, я робив би
незмірно краще, якби я був вільним…
Храм для єгипетських богів – це духовний символ імперії, яка будується і рабами домінуючої нації, і рабами інонаціональними, іншоземними. «Будова храму-імперії є священним ділом, – узагальнює український літературознавець з ФРН Юрій Бойко, – основним історичним завданням, яке об’єднує всі соціальні складники імперії. Не класово-соціальна боротьба, а національна єдність є підставою історичного процесу»7.
Як бачимо, класової єдності між рабом-єгиптянином і рабом-гебреєм нема. Ця класова солідарність штучна, бо не має духовної національної основи, не заглиблена в національні базові цінності, отож не здатна духовно єднати людей. І хоча раб-єгип-тянин і просить вибачення у раба-гебрея за удар в лице, але внутрішній незмирливий конфлікт між рабами від імперської нації і рабом інонаціональної нації залишається. Раб-єгиптянин вивищується навіть своїм імперським рабством над рабом-геб-реєм, бо той тут, у цій країні будови, чужий,
Бойко Ю. «В дому роботи, в країні неволі». Вибране. Том 2. – Мюнхен, 1974. – С. 323.
