Танґо смерті. Юрий Винничук
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Танґо смерті - Юрий Винничук страница 16
Але для нас, школярів та гімназистів, Кракідали були цінні тим, що там на книжкових ятках можна було купити, окрім книжок і шкільних підручників, брики – різні брошурки з перекладами латинських і грецьких текстів та зі скороченим викладом класичних романів, які увільняли нас від читання твору. Брики було суворо заборонено шкільною владою не лише приносити до школи, а й читати вдома, бо вони хоч і полегшували учням життя, але знецінювали самостійне вивчення класичних мов, однак ми, добре роззирнувшись, чи нема поблизу якогось учителя, частенько провідували буду рябого Нухима, який любив таких міґлянців, як ми, і до купованого брика завше додавав якийсь непотріб – старий затертий кримінал чи видерту звідкись ілюстрацію битви з бурами, – які ми потім могли викинути, але завше мусили прийняти цей дар з награною вдячністю, бо це гарантувало нам прихильне ставлення на майбутнє. А ще ми купували там твори Карла Мая про Віннету, Олд Шургенда і Шаттергенда, передаючи із рук в руки, ховаючи на уроках під столами, Карл Май був на першому місці серед усіх, хто писав на пригодницькі теми, бо його твори будили фантазію і захоплювали.
5
За вікном – ще тепла осінь, на деревах Клепарівського парку вовтузилися ворони, стріпуючи ранкову росу, старий Йосип Мількер стояв, спершись на підвіконня, і вбирав очима той похмурий непривітний краєвид, мовби намагаючись його сфотографувати, але насправді милувався тією місциною, яка була для нього неймовірно дорогою. Тут минуло його дитинство і юність, ця Гицлева гора пам’ятає стільки подій, усі ці дерева з воронами, вони ж були й тоді… тоді, коли євреїв з Клепарова виганяли з будинків і змушували переселятися на Замарстинів, бо ґетто мало таку ж властивість, як і шагренева шкіра, і він тоді так тужив за цим краєвидом, за грабами, кленами і ясенами, що мали повні голови воронячих гнізд і омели, бо з вікон нового помешкання бачив лише залізничний міст, де з часу до часу торохтіли військові потяги і товарняки і який прозвали Мостом Смерті через те, що під ним був шлагбаум і стояла варта, як при брамі до пекла, когось вона випускала і впускала, а когось відправляла в безвість, на таємничі Піски в Лисинецькому лісі, а там, на Гицлевій горі, розквітала омела, і розквітала не весною, а в лютому, коли ще стояли сніги, і він щойно тоді, на вигнанні, відчув, наскільки вона йому була мила, як бракувало її блідо-рожевого цвіту там, у чужому будинку, де в одному покої мусили вони тулитися вшістьох, здригаючись від кожного гуркоту, від гучного тупотіння ніг, від звуків команди, від клацання цинґлів,