намацати їх, і тут мені стало так гидко на душі, так боляче за те, що ми йому вчинили колись таку прикрість, бідному самотньому чоловікові, який не робив нічого лихого, лише виконував свій учительський обов’язок, що я не стримався, нагнувся і подав йому окуляри, а натовп обурено загулюкав, хтось мене штурхнув, і я відлетів до стіни, а есесівець поманив до себе пальцем і поцікавився, чи я не жид, відразу знайшлися порадники, які зголосилися здерти з мене штани і переконатися, чи я не жид, але тут вихопилася з тлуму наша шимонова і заволала:
– Та дайтесі на стриманє! Та то Леська Барбарики син! Та шо ви за люди! Та я го знаю з малого!
Хтось есесівцеві переклав слова шимонової, він усміхнувся, кивнув і махнув мені рукою, що я вільний, і я пішов, тримаючи в очах образ бідного вчителя і всіх інших тих, що повзали, і навіть картяра Іцика. А востаннє я побачив пана Каценелєнбоґена в аптеці, жидам ліки продавати заборонили, але вчитель того розпорядження ще не чув і просив серцевих крапель, аптекар не знав, що має відповісти, щоб не образити вчителя, врешті сказав, що їх цього разу не завезли, і вчитель вийшов та подався до другої аптеки, я наздогнав його і пояснив, що він уже ніде не зможе купити ліків та що я йому охоче їх куплю, він здивувався, але погодився, і коли я йому подав ті ліки і не захотів брати в нього гроші, він запитав, хто я, але я не сказав, що ношу на душі гріх за нього, і не сказав, що товаришую з Йоськом, бо він би тоді здогадався, з ким має справу, я тільки усміхнувся і пожартував:
– Добрий самаритянин.
8
Вийшовши від батька, Марко пригорнув Данку за талію і запитав:
– Ну, як тобі мій старий?
– Не такий він уже й старий. Між іншим, я помітила, що ти жодного разу не звернувся до нього «тату».
– Я ріс без нього. Це зрозуміло.
– Ти маєш на нього жаль?
– Ні. Я ж знаю, як усе було… Його постійно довбали, моя мама і бабуся… Вони не бачили жодного сенсу в його наукових зацікавленнях і вимагали зайнятися репетиторством, яке приносить реальні зарібки. Врешті це його дістало, і він пішов.
– Ти так ніколи й не назвеш його татом?
– Не знаю. Мені ледве вдається звертатися до нього на ти.
Вони сіли в машину, і Марко натиснув на газ.
– Може, заїдемо ще в центр на шампанське?
– З мене досить. Я вже випила вина. Завези мене додому, – сказала вона сухо, спостерігаючи, як сиза поволока вечора починає опускатися на вулицю.
– Ще ж рано.
– То й що?
– Нічого. Тоді, може, зупинимося десь у тихому місці?
– Для чого? – сказала вона таким зимним тоном, що він здивовано поглянув на неї, а потім поклав руку на її стегно і засміявся:
– Для того самого.
Але Данка скинула його руку:
– Ти б краще тримав кермо,
