куцому зрості я мушу або мешти на високих підборах носити, або високу перуку. Я вибрала друге». А потім ми бігли Клепаровом і мама кричала кудись у небеса:
– Ґолдо! Ґолдо! Ґолдо!
З вікна на протилежному бальконі висовувалася голова пані Ґолди в папільйотках:
– Шо ся стрєсло?
– Біжім хутчіш до Шпрехера, там щойно якась хулєра скочила з даху на брук.
– А йой! Вже біжу!
За мить пані Ґолда, тримаючи за руку Йоська, мчить разом з ними, її голова й далі у папільйотках, і вся вона розтеліпана, навіть різні капці на ногах – один червоний, а другий білий. Пробігаючи Городоцькою, мама верещала:
– Ріто! Ріто! Ріто!
А Ґолда на Браєрівській:
– Ядзю! Ядзю! Ядзю!
А коли з вікон висовувалися розпатлані голови Ядзі і Ріти, то мама і Ґолда повідомляли їм фантастичну новину про трафунок під Шпрехером, і за хвилю ми вже чули тупотіння їхніх ніг, та не тільки Ядзі і Ріти, але і Яська та Вольфа, бо як же без них, така-а подія: стрибок із хмарочоса Шпрехера без спадохрону!
Не так давно там уже відбулося фантастичне видовище, коли до Львова прибув Людина-муха. То було 1929 року, всі газети писали про славетного акробата-линвоходця, який мав на ровері проїхати дахами кам’яниць від готелю Жоржа аж до площі Академічної, а простір поміж будівлями збирався пройти по линвах. Людей збіглося – тлуми і тлуми, і от, коли акробат пройшов по линві між двома наріжними будинками на початку Хорунщини*, а потім під бурхливі оплески глядачів зіскочив на дах кам’яниці, в партері якої містився славетний сніданковий покій* пані Теличкової*, то послизнувся і впав на брук, забившись на місці. Дах виявився мокрим після дощу. Але Львів не був би Львовом, якби після того не з’явилася вулична балада:
Приїхав ду Львова акрубата-муха,
Вліз на Теличкову і випустив духа.
Біля Шпрехера зібралося стільки роззяв, що не протовпишся, але мама притьмом розштовхала натовп ліктями, цідячи грізно крізь зуби: «Служба медична! Служба медична! Служба медична!» та волочачи мене за собою, а Ґолда, Ядзя і Ріта разом зі своїми пуцьвірінками не відставали від неї ані на крок, повторюючи ті ж чарівні слова, і незабаром уже все любенько бачили, як на долоні.
– Запізно, – зітхнула матінка, виймаючи канапку з торбинки, і мала рацію, бо тіло вже встигли накрити простирадлом, з-під якого тільки виднілося кілька тоненьких струмочків крові.
– Але коли трупа будуть забирати, то, може, простирадло знімуть? – з надією промовила пані Ядзя.
– Ніколи не знімають, – відказала моя мама тоном бувалого свідка безлічі самогубств. – Вони думають, що таким чином бережуть наші нерви. Але насправді мені було б куди спокійніше, якби я добре усе роздивилася.
– Ой, не кажіть, – зітхнула Ґолда. – Я аж вся затерпла.
– Шкода, що не маємо такого мосту, як у Нью-Йорку, – сказала Ріта, – там стрибають у воду мало не щодня.
– Бідна Полтва, – зітхнула матінка, –
