розгорнув. Перебрав коштовності пальцями, золоту брошку спробував на зуб, потім висунув шухляду і змахнув принесене туди. Артем помітив, що почасти вона вже була заповнена схожими речами. Добре розгледіти, чим саме, не вдалося: Гусик заштовхав шухляду в стіл.
Далі не квапився. Перечитав написане, знову висякався. Потім так само неквапливо підвівся, підійшов до підвіконня. Штор на вікнах не було, він трошки затримався, дивлячись поперед себе крізь шибку. Тоді підсунув до себе стосик старих, ще від царського режиму успадкованих тек із категоричним «ДЬло №_» і почав їх перебирати. Знайшовши потрібну теку, повернувся й поклав перед собою на стіл. Артем спробував був прочитати, що там написано, але чекіст, помітивши це, спершу затулив теку долонею, а тоді взагалі перевернув.
– Вас правильно поінформували, – прогугнявив знову. – Справу особи, яку ви називаєте своєю дружиною, веду я. Маю дуже багато таких справ. Роботи в нас, як бачите, хоч греблю гати. Думаю, ви можете забрати її.
Це прозвучало так буденно й несподівано. Шеремет навіть подумав: не буває такого, щоб усе складалося легко. Якщо варто лише знайти слідчого, назвати прізвище затриманої й людину тут-таки відпустять, чому ж тоді Миронові не вдалося цього зробити… Гаразд, розмова зі свояком ще попереду.
Артем завмер. Цієї миті він видавався собі рибалкою, який, зачувши посмик, підсікає рибу. Добре знав той засмак, бо, працюючи земським лікарем, не раз забавляв себе риболовлею. Любив на дозвіллі повудити карасиків, що їх смажили в сметані. Тож запитав обережно:
– Значить, вона вільна?
– Ви можете її забрати, – повторив Гусик. – Справа типова. Вона викрикувала контрреволюційні гасла. Самі розумієте, наша робота – розбиратися, хто міг її цього навчити. Ворогів народної влади тут досить багато.
– Діда не ворог! – палко вигукнув Шеремет. – Будь-хто, тільки не ворог! Я знаю, що сталося. Ваші військові теж не завжди пристойно поводяться на вулицях. Вона, як тепер кажуть, старорежимного хову. Не стрималася. До того ж її тато загинув. Ваші вбили.
Артем відразу пошкодував, що не стримався. Та, здається, слідчий поставився до почутого байдуже. Промовив, ніби визнаючи очевидне:
– Наші – це хто?
– Представники вашої влади, – Шеремет наважився трошки огризнутися. – Коли торік прийшли до Києва, то замість прихилити до себе населення вчинили різанину.
– Війна. Я не відповідаю за дії кожного бійця. Ваші наших теж не шкодують.
– А ваші – це хто?
Питання навмисно прозвучало влад думкам слідчого.
– Не треба тут гратися в слова, – сказав Гусик. – Коли так піде й далі, то незабаром довкола вже не буде ваших. Розумієте? Будуть або наші, або мертві. Ситуація кругом напружена, зважте на це, товаришу. А про дружину вашу… Я справді опікувався нею. До нас у чека не так часто приводять жінок, щоб я її не запам’ятав. Особа зухвала і смілива. Поважати таких треба.
– Дякую за комплімент. Мені, як чоловікові, приємно. Значить, я можу її забрати додому, так розумію?
– Можете.
